Глава 19

Сьогоднішній день — черговий доказ, що сон, необхідна складова здорового зовнішнього вигляду. В мішки під моїми очима спокійно можна збирати груші, з дерева, що росте у дворі. Тільки поки не сезон. Взагалі, день не задався: я прийшла рівно о восьмій, отримала наганяй від гримзи. Вже дванадцята десять, а Жені досі немає. Я ж маю вийти на обідній перерві й зробити копії документів, які я завбачливо прихопила з собою.
 

Помічаю, що нігті я згризла під самий корінь. Як добре, що завтра перед роботою в мене манікюр. Нарешті припиниться дурнувата звичка. Бабуся казала, що мені треба розв'язувати проблему шляхом вияснення, чому я це роблю, а не покриванням гель лаком. Та я знала свою причину. І саме зараз, вона стоїть переді мною, в джинсових шортах і футболці з надписом «Miami», шкіриться мені.

–Привіт. Як справи?

–Бувало краще.– привітання якось проігнорувала, мене взагалі дратувала його поява тут.

–Повернулася злючка.– він посміхався так, ніби я розповіла дотепний жарт. Мене бісить це й одночасно подобається.

–Я просто маю відійти, а напарник затримується. Ти щось хотів?

–Поговорити.

–В тебе є дівчина, от і говори з нею.

–Ми можемо спілкуватись? Як друзі. Це хіба проблема?

–Це не проблема та який сенс?

–Ну, як ти кажеш, я хлопець твоєї подруги. Отже ми маємо ладнати.

Десь в цих словах була логіка, проте згадуючи його поведінку на морі, це не було схоже на дружні бесіди. Хоча може йому сонце в голову припекло, або він ловелас, який не пропустить жодної спідниці. Друге, звичайно, імовірніше.

–Так що?

–Окей, можна спробувати.

–Чудово. Тоді я зайду до тебе після зміни, о котрій ти закінчуєш працювати?

–Ем, о сімнадцятій та в мене курс англійської в «Speak» на шосту тридцять.

–Ми встигнемо повечеряти.– на цих словах він відсалютував двома пальцями та вийшов з пекарні.

Через пів години прийшов Жека, вибачаючись, що так затримався. Вчорашня вечірка досі його не відпустила і це відчувалось на відстані двох кроків. Добре гримза пішла на обід і не бачила горе працівника у вигляді шатена, в чиїй голові залип якийсь лікер. Я змусила помити його голову в раковині та зжувати пачку «Dirol», яка завалялася в моєму рюкзаку.
 

Привівши до ладу свого колегу, я рушила у фотодрук, що був поблизу. Плюс роботи в центрі, є усе на відстані двох кварталів. Дякуючи компетентній дівчинці, я справилась за кілька хвилин. Тоді заскочила в столову швидкого харчування і взяла овочевий супчик та салат. Бо з цим ритмом життя, я їм лише мучне та жирне. Скоро прийдеться розширювати дверні рами.

Повернувшись, Євген сповістив, що гримза питала де ж я вештаюсь. Ну звичайно, всі мають бути як годинник, якщо вона на місці. Той сказав що о дванадцятій був наплив клієнтів і я не змогла вийти одразу, тому пішла пізніше. Звичайно, хіба в нього був вибір? Все таки його дупу прикриваємо. Та гримза реально вже набридла. Не вступлю до ВНЗ Америки, все одно звільнюсь звідси. Треба щось змінювати в житті.

Без десяти на п'яту, сіроокий вже сидів у мене на роботі, такий красивий. В мене перехоплювало дух, кожен раз, коли він кидав усмішку мені. Якраз почали збігатись клієнти, тому я весь час приймала замовлення. Нарешті п'ята і я можу спокійно переодягнутись та піти. Проте в роздягалці мене почали турбувати думки чи правильно я вчиняю. Та я вирішила спробувати, якщо з його боку буде натяк на якусь близькість, я все обірву на початку. А якщо він справді хоче просто дружити, то нехай, це ж не заборонено? Хоча чи не буде мені від того гірше?

Переодягнувши робочу футболку на власну, зелену майку і знявши капелюх, я подивилась в дзеркало. Картинка не радувала. Мішки під очима не сховали три чашки гіркої кави, тоді я спробувала тональний та ситуація не покращилась. Ну що ж? Я не маю бути гарною для друга. А от поспішити потрібно, не чемно змушувати себе так довго чекати.

–Ходімо?– спитав хлопець, коли я вийшла з дверей для персоналу.

–Розповіси куди?

–Що ж, це моя улюблена кухня, країна в якій я побував і цей заклад знаходиться зовсім недалеко.

Цим місце виявилась в'єтнамський ресторанчик, схований у старих дворах мого затишного містечка. Я не знаю нічогісінько про цю культуру і страви що вони їдять, окрім того, що в їжу вони вживають коників. Отих, зелених стрибунців. Сподіваюсь я щось знайду для себе, бо обід провалився вже давно, залишивши голод в шлунку. Оскільки мої пізнання виявились скупими, то замовляв Матвій. Нам принесли страви під назвою «Бунь бо хуе», що на вигляд була досить апетитною. Це виявилась звична нам свинина та рисова локшина, що не могло не радувати. Я боюсь експериментів з їжею. Наступною стравою були млинці, на вигляд ніби листки паперу, змочені у воді, згорнуті в трубочку та посипані кунжутом. Та на смак виявились смачними. Рисове тісто, всередині тушковані овочі.

–Чому в'єтнамська кухня?– спитала в перерві між жуванням.

–Як я вже казав, я люблю цю країну. Мій батько дипломат в посольстві В'єтнаму, тому мої поїздки туди були довгими. Я звик до місцевої кухні та полюбив її як рідну.