Глава 10

До поїздки залишилося зовсім небагато, сьогодні останній вихідний коли я можу зібратися, ще два робочих і моя мрія збудеться!  Я ні про що не можу думати, мене навіть не турбує, що поїздка не з тією людиною, з якою я хотіла б там опинитися.
 

У мене немає купальника, я не уявляю яким він повинен бути.  Коли ми планували їхати з батьками, мені купили зелений з Аріель. Але зараз мені майже двадцять один і він явно не актуальний, хоча досі лежить в шафі. Я не можу з ним попрощатися, як би нерозумно це не звучало.  Мені здається, що коли я його викину, остання зв'язок з ними обірветься.  Знаю, безумство, але мене зрозуміє лише людина, яка теж втратила батьків.  Або це тільки моя заморочка ... і біль.

–Рижик, ти готова?

Аня в піднесеному настрої влітає в мою кімнату. Вона раділа за мене, здається більше, ніж я сама. Знає, як для мене важливе море. Тепер разом йдемо купувати купальник.

–Так, я готова, підемо.
 

–Крім купальників, купимо тобі нових сарафанів.  Повір, вони дуже зручні.
 

–Я б з тобою посперечалася, але мені чомусь теж хочеться хизуватися набережній в білій сукні.

–Люба, та ти закохана!

Закохана, тільки не в Дмитра, а в море.  Нехай я ще його не бачила, я знаю що не розчаруюся. Ця зустріч така довгоочікувана і приємна. Саме тому, я не сперечаюся з Анею, я сподіваюся на те, щопоїздка все змінить. Що буде романтика і звичайно я розумію, що буде новий етап в наших відносинах. А про сіроокого я забуду. Нехай він не йде з моїх думок весь цей час, але море віднесе все погане (навіть якщо воно здається шалено хорошим).

Ми бродили від секонду в секенд, між собою ми називаємо їх «бутиками».  Набагато приємніше звучить, але це пішло ще з тих часів, коли ми думали, ніби розбагатіємо і будемо купувати речі в дорогих магазинах — бутиках.  Зараз я не марю ілюзіями на цей рахунок, я не погано живу, звичайно не межа мрій.  Але щоб щось поліпшити, я пішла на курси. І досі не покидаю ідеї мігрувати в Америку.  Навіть написала про це Дженніфер, на жаль, я так завантажена останні дні, що немаю часу поспілкуватися з подругою.  Так, як не дивно, але я вважаю її своєю подругою. Вона підтримує мене, ділиться своїми переживаннями. Хіба це не дружба, навіть якщо не бачимося?
 

–Ось ще цей поміряй і ось цей.– просовує два чергових купальника мені в роздягальню.

–Аню, я вже купила два купальника!

–Не кажи дурниць, ти п'ять днів там пробудеш, потрібен купальник на кожен день.

–Навіщо так багато?– я щиро дивуюсь.

–За тим, що б не впасти в бруд обличчям, перед друзями Діми.

Ще чого, буду випендрюватися перед людьми, я не звикла здаватися тим ким не є. Вистачає вже того, що люди не знають справжнього імені. Але сперечатися не стала, з Анею сперечатися, собі дорожче. Якщо бути чесною, то я дуже боюся зустрічі з цими людьми. Напевно вони хороші, адже Дмитро й сам такий, але я боюся нових знайомств і кожен раз, для мене це величезний стрес.

Ми, все таки, прикупили п'ять купальників, не впевнена що буду їх всі надягати, але вони дійсно дуже красиві.  Ще взяли кілька сарафанів, навіть знайшла білий, як я хотіла.  Наш шопінг закінчився на тому, що ми зайшли пообідати в найближче місце, яке зустріли по дорозі.  Це затишне кафе, в молочних кольорах, концепт закладу «домашній затишок», адже недалеко місцевий Університет інфраструктури та технологій.  Найприємніше тут, це ціни, так як в основному тут харчуються студенти.  Є смачні комплексні обіди та навіть на вибір.  Я взяла один з таких: овочевий суп, картоплю з підливою і узвар, а Аня (що вічно худне) взяла салат з овочів і курячу грудку.  Їжа дійсно схожа на домашню. І милі тарілочки з золотим обрамленням, задавали настрою дому і комфорту.  Ми розмовляли про поїздку, мої очікування, коли до нас підійшов сіроокий.
 

–Привіт, не очікував вас тут зустріти.– Матвій дивився просто на мене, вивчаючи, як піддослідного кролика.
 

–Матвій!  Привіт! Так ми тут шопились і заскочили поїсти.– Аня чомусь нервувавла.– Вибач, давай відійдемо.
 

Вона схопила хлопця за руку і потягла на вулицю.  Я бачила, через вікно, тільки його обличчя, Аня стояла спиною і щось активно говорила, розмахуючи руками.  По обличчю сіроокого, можна було сказати, що він незадоволений тим, що говорить моя подруга. Намагався щось відповідати, але видно, що вона перебиває його.  Я напевно не красиво вчиняю, що підглядаю. Через хвилину, він розвернувся і пішов, а вона повернулася до мене за столик, поникша.
 

–Ви посварилися? – я дійсно переживаю за подругу, вона мені дорога.

–Та ні, – зітхнула і опустила погляд. – Так, ми посварилися напередодні і зараз була неприємна розмова.  Я не хочу про це розмовляти.

–Все нормально, я розумію. Помиритесь і все буде добре.