Глава 9

Я йшла своїм містом і отримувала шалене задоволення.  Воно не дуже велике і затишне, від одного кінця міста до іншого максимум півтори години їзди громадським транспортом.  Бабуся, часто гуляла зі мною центральним парком, розповідаючи про моїх батьків.  Я не пам'ятала майже нічого, тільки образи і то, мені здається тільки завдяки фотографіям.  Мама моя була дуже красивою, біляве волосся, завжди модна зачіска на ті часи.  А ось руду копицю я успадкувала від тата, я взагалі його копія, крім носика — він  все ж мамин. Та й характером, бабуся завжди говорила: «Вперта, вся в маму».  Вони з татом зустрілися в нашому університеті, обидва були інженерами.  Поки вони були живі, у нас все було прекрасно.  Бабуся як завжди гляділа мене, а батьки багато працювали.  Вони померли за тиждень до мого п'ятиліття, на мосту який вони будували трапився обвал.  Пам'ятаю, прийшов дядечко і сказав, що співчуває та таке трапляється.  Ми повинні були поїхати на море.  Я там ніколи не була, але дуже мрію.  Після їх смерті, бабусі було складно.  Коли я пішла в школу, вона влаштувалася в будинок для людей похилого віку на пів дня.  Виносила судна з під старих, прибирала кімнати.  Ми жили скромно, але вона завжди намагалася робити все, аби я не почувалася обділеною( на скільки це можливо, для сироти). Я дуже сумую за нею.  Колись одна сусідка сказала їй: «Віддай дівчинку в дитбудинок, чого ти тягнеш її, роки вже не ті».  Після цих слів, тої сусідки більше не було в нашому дворі.  Коли була класі восьмому, я дізналася, що вона померла і лежала в своєму будинку більше тижня.  З квартири вже жахливо смерділо, тому туди приїхала швидка, яку викликав хтось з прохожих.  Дочка навіть не приїхала на похорон, але мені здається, я розумію причину.

Ось так, давно не гуляла по місту, забрела до нашої школи.  Тут ми познайомилися з Анею, мене привела бабуся, а її старший брат.  Всі інші були з батьками.  Але мене не кривдили, навіть шкодували.  Адже кожен з батьків, вважав за обов'язок розповісти своєму чаду, що Нестеренко Весна - сирота, так що ображати не можна!  Інша справа Анька Мартиненко, батьки алкаші і вона скоро стане, ну так вважали дорослі.  Час минав, Аня вчилася на відмінно, я намагалася не відставати.  Коли прийшов підлітковий період, ми помінялися місцями.  Тепер Весна, з безглуздим ім'ям і рудим волоссям, була об'єктом насмішок.  Анею ж почали цікавитися хлоці зі старших класів, від чого дівчата стали цікавитися ще більше.  Хоча було зрозуміло, що справа в грудях, яка виросли раніше ніж у всіх інших та ще й третього розміру. Проте вона не кинула мене і завжди, коли її запрошували куди-небудь, йшла тільки зі мною.  Дружба пройдена роками, різне бувало, але ми завжди трималися один одного.

Саме тому мені зараз так соромно.  Вона не винна, що красивіше, не винна що він вибрав її.  Може якби я вела себе нормально, тоді, біля клубу.  Але я ж «Весна», про яку нормальності може йти мова?

В кишені пролунав дзвінок.  Подивившись на екран я здивувалася, але не тому хто дзвонить, це був Діма.  А тому, що вже без п'яти на дев'яту вечора.

–Привіт! Як твої справи? – його голос не приносить дикий захват, але все ж приємний.

–Привіт, та ось гуляю недалеко від першої школи.

–Слухай, я цілий день працював і дуже хочу їсти. Давай десь перекусимо?

–Я не проти, але в цей раз я обираю. –  не хочеться знову відчувати себе ніяково. Тим паче, я в джинсових шортах і кросівках, не для ресторану одягнена.

–Та не питання!  Буду через десять хвилин.

Діма приїхав якраз вчасно і я попросила відвезти нас в піцерію «Margarita».  Ми іноді замовляємо там смаколики, на вечір кіно. Людей в закладі багато, адже субота.  Ми присіли за щойно звільнившийся столик. Замовлення приймав смішний хлопчина, він напевно, метра два зростом і дуже худий. Бідоласі доводилося нагинатися, проходячи повз численні арки в закладі.  Повечерявши гавайською піцою та салатами, ми попрямували до виходу.  Діма вже вийшов і притримував мені двері, коли я помітила Матвія.  Він був в компанії хлопців і дівчат, одна з яких клеїлася до нього.  І це була не Аня.  Сіроокий ігнорував брюнетку, але мене не полишало питання, де його дівчина?  Адже вона сьогодні вихідна і начебто як збиралася до нього, ще до того, як я пішла з дому.

–Що то сталося? – висмикнув з роздумів Діма, який як швейцар тримав всім двері, поки я тут стовбичила.

–Та ні, здалося ніби знайомих побачила.

–Може підійдеш привітатися?

–Ні, я ж кажу, лише здалося.

Діма відвіз мене додому і вибачився, що не може довше побути зі мною, але йому потрібно ще попрацювати.  Поцілував на прощання і сказав що напише.  Я була не проти того, що він їде.  Ми начебто, майже місяць як зустрічаємося, але не переходили межу.  Я розумію, що він дорослий чоловік і йому напевно хочеться, та я поки не готова.

Вдома нікого.  Холодно і тихо, коли в будинку нікого немає.  Мене пригнічує самотність, можливо тому, я зустрічаюся з Дімою.  Адже він хороший до мозку кісток, такі не ображають.  Але, на жаль і не викликають вогонь бажання внизу живота. А може тільки у мене.

Заглянула в холодильник, знайшла своє улюблене фісташкове морозиво. Це та річ, яка розрадить мене в будь-якій ситуації. Вперше спробувала його з батьками і коли їх не стало, я щодня брала бабусю бігла в парк аби з'їсти морозива. Одного разу, навіть втікла з садочка, продавчиня знала мене і бабусю, тому нагодувала мене і провела назад.

Думала над тим, який фільм включити.  Я зараз абсолютно не розуміла себе.  Начебто романтики хочеться і при цьому вона страшенно дратує.  Поміркувавши, включила «Форсаж».  І романтики вистачає і все ж не основа сюжету.

Коли повернулася Аня, я не чула.  Відключилася на середині фільму.  Вранці розбудив дзвінок.

–Доброго ранку, принцеса!  – Діма уникав моє ім'я, але ось такі прізвиська дратували більше ніж воно. – Є пропозиція поїхати на море!