Моє ім’я...

Dar Dac (Даценко Д.)

«Моє ім’я...»

кіносценарій

Осінь. Далеко за містом.

На вимощеній сірим камінням доріжці маленьким струмочком стікала дощова вода. Важкі грозові хмари заполонили нічне небо і от-от мали розверзтися карою для одинокої закутаної в довгий плащ фігури, що вийшла з чорної машини без номерів.

* * *

Обережно відчинивши важкі двері, перед взором повстала простора кімната, невелика кількість меблів, накритих посірівшими від пилу та часу простирадлами, затхлий камін, вікно із вцілівшим склом та потрісканою дерев’яною рамою, за яким колихались гілки старої вишні. На червоному, поїженому міллю та гризунами килимі розсипалися міріадами зірок численні уламки скла. Але в дальньому куті залишилось одне вцілівше дзеркало.

* * *

Незнайомець підійшов і простягнув руку до нього. Блискавка освітила кімнату та фігуру біля дзеркала у якому в повний зріст з’явилося чудовисько, але за мить воно змінилось на відображення того самого незнайомця.

Кат:

• Не намилувався ще, Суддя? Почулося біля відчиненої настіж двері.

На обличчі Судді з’явилась гірка посмішка, він прибрав руку від скла і різко розвернувся. Від такого, край плаща здійнявся і за його поясом блиснув холодний метал пістолету.

            Суддя:

• Тобі треба було б навчитися цінити прекрасне, Кат. (із сарказмом протягнув Суддя, і таким самим тоном продовжив) – ти чого сюди притягнув свою, безперечно важливу, персону?

Кат:

• А що мені ще залишалося робити, коли ти брате, тут стирчиш і у дзеркало милуєшся? (з посмішкою відізвався Кат)

Суддя примружився і повільно став підходити до «брата». На обличчі того одразу зникла посмішка і він продовжив.

            Кат:

• Бос наказав прибрати цього (він кивнув на сходи, що вели на другий поверх), не зважаючи ні на що.

Суддя:

• Він сумнівається у мені?

Кат:

• Вже давно і ти це прекрасно знаєш.

Суддя кивнув і задумливо став ходити по кімнаті.

            Суддя:

• Все одно не розумію чому ми повинні прибирати його. Він понад двадцять років був першим консільєрі «сім’ї». Бос щось тобі про це казав?

(Кат покачав головою)

Кат:

• Нічого. Та й не наша це справа. Сам знаєш. Закінчуй, тут стає доволі моторошно. (зимно перетрусив плечима, вийшов з будинку)

* * *

Суддя дістав пістолет і обережно став підійматись на другий поверх. Його зустріла ідентична простора кімната, з тією відмінністю, що із меблів тут знаходилося лише одне крісло-гойдалка, в якому сидів немолодий чоловік. Смоляні пасма волосся ніби спеціально змазані салом блищали від кожного розряду блискавки надворі. Чоловік сидів біля вікна, напів обертом до дверей. Хоч він і не почув як до нього підійшов Суддя, але побачив присутність гостя у відбитку на вікні.

Вони зустрілися поглядами і чоловік посміхнувся, так тепло, ніби батько зустрічає свого сина.

            Чоловік: (Майрор)

• Все-таки тебе надіслали. Пробач, що не зустрів ще внизу, попросту не почув. Слух уже не той. (він все з тією ж посмішкою, не повертаючись, прибрав рукою смоляне волосся з місця де повинно було бути вухо, але там була лише заткнуте у дірку ганчір’я із давно засохлою кров’ю)

Суддя направив дуло пістолету на чоловіка і дивився на нього з погано прихованим жахом.

            Суддя:

• Ти можеш ще врятуватись. Ката я візьму на себе.

Чоловік нарешті розвернувся до свого гостя і здивовано подивився на Суддю.

Суддя:

• Будь ласка, Майрор. (шепотом сказав Суддя)

У Судді в голові стали стрімко проноситись картинки його життя (акцент на його очах).

* * *

Маленький хлопчик у рваному ганчір’ї в одному з підворіть невеличкої провінції Агрідженто, бився з трьома скаженими псами за шмат м’яса.

            Хлопчик (Суддя):

• Не віддам. Зі злими сльозами прокричав хлопчик, коли в його ногу вчепилися гострі ікла, а двоє інших нарешті відібрали шмат і тепер розривали один одного.

Постріл. Злякані собаки розбіглись, залишивши скривавленого хлопчика ні з чим. Над ним схилився незнайомець.

            Незнайомець: (Майрор)

• Тримайся, Герою. (сказав приємний юнацький голос)

Хлопчик підняв голову і побачив силует молодого юнака осяяного сонячним промінням.

Хлопчик (Суддя):

• Я зможу... вижити... (і втратив свідомість)

* * *

Темрява.

            Майрор:

• Герою. Прокидайся. Досить валятись вже. (доносився голос з темряви)

Поступово розум хлопчика прояснився і він відчув біль по всьому тілу.

Хлопчик (Суддя):

• ААА.

Майрор:

• Тихше, все добре. Скоро все заживе.

Хлопчик озирнувся і побачив, що знаходиться у розкішно обставленій кімнаті, на великому ліжку у білій сорочці з перебинтованою ногою. А поруч на краю ліжка сидить його рятівник. Юнак з чорним смоляним волоссям, яскравими зеленими очима та напрочуд доброю посмішкою.

Двері заскрипіли й до кімнати увійшов статний чоловік, у дорогому смокінгу та безжальними сріблястими очима.

            Майрор:

• Добрий день, Бос.