Якщо зробити ще один крок

Ранок видався напрочуд тихим і теплим.

Осінь щедро розсипала по алеях університетського двору шурхітливе жовте листя. Сонце, пробиваючись крізь напівпорожні крони старих каштанів, малювало на бруківці примхливе мереживо зі світла й тіні. Лія стояла біля ганку старого корпусу, гріючи змерзлі долоні об шорстку паперову склянку з кавою. Пара над напоєм ліниво підіймалася в прохолодному повітрі.

В кінці алеї зʼявилася знайома висока постать. Данило йшов швидко, майже поспіхом, наче боявся, що цей ранок закінчиться раніше, ніж він встигне дійти.

Після тієї нічної розмови в басейні між ними щось незворотно змінилося. Зникла та болісна, колюча настороженість, з якою вона раніше придивлялися до всіх , очікуючи підвоху. Тепер навіть мовчання між ними вже не лякало порожнечею. Воно стало затишним, схожим на теплу ковдру.

— Я хотів показати тобі одне місце, — тихо сказав Данило, зупиняючись поруч. Він закинув голову, спостерігаючи за повільним кружлянням кленового листа.

— Яке? — Лія підняла на нього очі.

— За містом. Там старі скелі виходять просто до річки. Неймовірна панорама, особливо восени. І головне — ніякого галасу. Тільки  вода , вітер і тиша. 

Лія вперше за довгий час м'яко, беззахисно усміхнулася.

— Звучить заманливо.

— Тоді пішли? Ми…

Раптом різкий, вимогливий сигнал телефону розітнув повітря. Данило завмер на пів слові. Він повільно дістав гаджет із кишені куртки. На екрані холодним білим світлом висвітилося лише одне коротке слово: Батько.

Усмішка на обличчі хлопця згасла миттєво, наче її стерли губкою.

— Так, тату, — відповів він. Його голос в одну секунду став сухим, позбавленим будь-яких емоцій, офіційним. Він зробив кілька кроків убік, відвертаючись.

Лія помітила цю дивну, майже миттєву трансформацію. Поруч із ректором Данило ніби переставав бути собою. 

— Так… Зрозумів. Зараз піднімуся.

Він сховав телефон і повернувся до Лії. На дні його сіро-блакитних очей промайнула тиха досада, що їй стало ніяково.

— Вибач, Ліє. Мені терміново треба в ректорат.

— Все гаразд, — зітхнула вона й спробувала зробити вигляд, що не засмутилася, хоча серце кольнуло розчаруванням. — Іди. З ректором краще не жартувати.

— Ні, не гаразд, — глухо відрізав він, дивлячись їй прямо в очі. — Я хотів провести цей ранок із тобою.

— Ректор навряд чи погодиться зачекати, — Лія м'яко торкнулася його рукава. — Не переймайся, ще буде час.

Данило трохи розслабив плечі й кутиками губ посміхнувся:

— Ловлю тебе на слові, Ліє.

Він на секунду затримав погляд на її обличчі, ніби намагаючись запам'ятати кожну дрібницю — пасмо волосся, що вибилося, рум'янець від прохолоди.

— Побачимося пізніше.

— Побачимося.

Вона стояла на алеї й дивилася, як його постать зникає за важкими дубовими дверима центрального входу.

Кабінет ректора зустрів Данила важкою, задушливою тишею та стійким запахом дорогого тютюну й лакованого дерева.

Валерій Петрович сидів за величезним столом, заваленим звітами, і підкреслював щось червоним олівцем. Він навіть не підняв голови, коли син увійшов.

— Сідай.

Данило мовчки опустився в шкіряне крісло навпроти. Праве плече нило все сильніше, м'язи під курткою буквально горіли. Після вчорашнього переможного запливу, коли він витиснув із себе останні сили, біль став майже нестерпним.

— Я бачив тебе вчора після змагань, — нарешті вимовив ректор, відкладаючи олівець.

Данило тримав обличчя непорушним. Нічого не відповів.

— І бачив дівчину, яка стояла поруч.

Тиша стала густішою.

— Її звати Лія, так?

— Так.

Ректор остаточно відсунув документи й зчепив пальці в замок.

— Вона здібна студентка. Хороші показники.

— Згоден.

— Але навколо її імені в університеті надто багато чуток.

— Люди люблять говорити, тату. Особливо коли їм немає чого робити.

— А я не люблю скандалів, — голос Валерія Петровича став крижаним. Погляди батька й сина зустрілися — коса на камінь. — Особливо коли вони можуть кинути тінь на нашу родину та мою репутацію.

Данило відчув, як усередині закипає знайоме, виснажливе роздратування. Це відбувалося не вперше. Не вдруге. Так було все його життя. Батька цікавили лише результати. Репутація династії. Міжнародні досягнення. Нові медалі. Завжди тільки сухі цифри й престиж. Ніколи — те, що в Данила на душі. Ніколи — його почуття чи він сам.

— Це все, нащо  ти мене викликав? — холодно запитав він, збираючись підвестися.

— Ні.

Ректор підсунув до краю столу товсту медичну теку.

— Твоє плече.

Данило внутрішньо здригнувся, але зовні не подав виду.

— Лікарі збірної зв’язувалися зі мною вчора ввечері відразу після допінг-контролю.

Син відвів погляд на вікно, за яким сіріло небо.

— Ти приховував хронічну травму зв'язок майже рік, Даниле. Думав, я не помічу, як ти ковтаєш знеболювальні?

— Я контролював ситуацію. Мені потрібно було закрити сезон.

— Ні, ти нічого не контролював, — голос батька став твердим та безкомпромісним . — Ти її запустив. Ще один такий заплив — і ти залишишся інвалідом із неробочим суглобом. — Кілька секунд минули в німому протистоянні. Ректор зітхнув трохи м'якше: — У закритій спортивній клініці щойно звільнилося місце для інтенсивної реабілітації. Кращі професори.

— Зараз? — Данило різко повернув голову. — У розпал семестру?

— Сьогодні ввечері. Машина буде під корпусом о восьмій.

Данило так сильно стиснув кулаки, що нігті вп'ялися в долоні. Біль у плечі в цей момент вибухнув новою хвилею, наче підтверджуючи кожне слово батька. Він розумів: ректор має рацію. Без цього лікування його кар'єрі кінець.

— Це черговий наказ? — тихо запитав він.

— Це шанс врятувати твоє майбутнє у спорті.

Данило заплющив очі на секунду. Плече пекло вогнем.

— Добре.