Стіна, яку я звела

Повертатися у світ після того, як ти майже переступила його межу, — це наче заново вчитися дихати чужим, надто розрідженим повітрям.  Кімната гуртожитку, яка ще тиждень тому була моєю добровільною одиночною камерою, тепер випустила мене назовні. Я знову йшла знайомими коридорами університету, але кожні двері, кожен поворот здавалися мені потенційною загрозою. Я чекала на нову порцію шепоту, нові гидкі посмішки , нові рани. Але так не повинно було бути. Треба йти далі. 
Я намагалася стиснутися, стати меншою, непомітнішою, наче це могло захистити мене від ворожого простору.
— О, Ліє! Нарешті! — гучний голос викладача математичного аналізу змусив мене здригнутися й зупинитися посеред коридору. — Де ви пропадаєте? Найкраща студентка потоку, а на лекціях порожнє місце. Вас уже ректор шукав. Негайно зайдіть до нього в кабінет, він у себе.
Моє серце зробило важкий, болючий перекид і впало кудись у шлунок. Ректор? Невже мене зараз просто виженуть за прогули чи, що ще гірше?
Пальці зрадливо затремтіли, коли я обережно штовхнула важкі дубові двері ректорату.
Кабінет зустрів мене тишею та запахом дорогого дерева й старої паперової макулатури. За великим столом сидів сивовласий чоловік у вишуканому костюмі — ректор. Його погляд був дивно спокійним, без тієї холодної зверхності, якої я так боялася. Він не став вичитувати мене за пропущені пари чи вимагати пояснень. Натомість він просто зняв окуляри, уважно подивився на моє бліде обличчя й тихо, майже по-батьківськи мовив:
— Ліє, я бачу ваші успіхи в навчанні. Ви надзвичайно здібна дівчина. Які б труднощі не трапилися у вашому житті — особисті, побутові чи душевні, — не кидайте навчання. Життя буває складним, але освіта й ваш розум — це той фундамент, який ніхто не зможе у вас відняти. Пам'ятайте про це.
Я заціпеніла від несподіванки. У його словах не було тиску, лише глибока, мудра порада.
— А тепер, якщо вам не важко, — ректор м'яко посміхнувся й підсунув до краю столу об'ємну течку з документами. — Віднесіть, будь ласка, ці папери до третьої лекційної зали. Там зараз якраз має бути староста вашого потоку.
— Добре... Дякую вам, — ледве чутно прошепотіла я, притискаючи важку течку до грудей, наче щит.
Я розвернулася, щоб вийти, і в ту ж секунду двері кабінету відчинилися. На порозі стояв він. Данило.
Той самий русявий хлопець який дивом опинився біля мене на урвищі. На ньому була та сама куртка, яка ще кілька днів тому гріла мої змерзлі плечі. Наші погляди зустрілися на мить, яка здалася мені вічністю. Мої щоки миттєво спалахнули гарячим рум'янцем. Що він тут робить? Невже його теж викликали «на килим» до ректора? Невже його теж зараз будуть відчитувати за якісь гріхи?
Я опустила голову, намагаючись заховати обличчя за волоссям, і швидко прошмигнула повз нього у коридор, навіть не привітавшись. Мені було дико, нестерпно соромно за те, в якому стані він бачив мене минулого разу.
Кроки коридором здавалися занадто гучними. Я так поспішала втекти від власних думок, що не помітила студента, який вискочив з-за повороту. Сильний поштовх у плече — і течка вислизнула з моїх слабких рук. Білі аркуші паперу з шелестом розлетілися підлогою, вкриваючи холодний лінолеум.
— Вибач! — буркнув хлопець і, навіть не зупинившись, побіг далі.
Я безпорадно опустилася на коліна, гарячково згрібаючи папери докупи. Сльози образи й безсилля знову підступили до очей. Чому навіть така проста дрібниця перетворюється для мене на катастрофу? Я себе ненавиджу в такому стані. Що зі мною? 
Раптом поруч зі мною на підлогу опустилася знайома постать. Довгі, сильні пальці почали швидко й акуратно збирати аркуші, що розлетілися найдалі.
Данило. Він поговорив із ректором і буквально за хвилину вийшов.
— Привіт. Ти ж Лія? — його голос звучав так само спокійно й чисто, як і тієї ночі на скелі. Він підвів на мене свої ясні очі й м'яко додав: — Ми вже зустрічалися.
Моє серце забилося у самому горлі. Ті спогади про мою слабкість і його теплу руку, що тримала мої замерзлі пальці, вдарив у голову з силою струму. Мені стало страшно. Страшно, що він почне питати, як я почуваюся, або, що ще гірше, жаліти мене. Моя травмована психіка миттєво звела звичну оборонну стіну.
— Не розумію, про що ти, — різко, майже грубо кинула я, вихоплюючи папери з його рук.
Я поспіхом запхала їх назад у течку, підвелася на ноги й, навіть не озираючись, кинулася бігти геть коридором. Я просто втікала — від його погляду, від його доброти, від страху знову виявитися слабкою перед кимось.
— Ліє! Почекай! — збоку мене наздогнала Настя, яка, виявляється, стояла неподалік біля вікна й бачила всю цю сцену.
Вона схопила мене за лікоть, її очі були круглими від подиву й неприхованого шоку.
— Ти... ти що, знаєш Данила? Звідки ?
— Я нікого не знаю, Настю, — витиснула я з себе, намагаючись відновити дихання. — Він просто допоміг зібрати папери.
— Просто допоміг?! Ліє, ти при своєму розумі? — Настя затрясла мене за плечі, наче намагаючись привести до тями. — Це ж Данило! Син нашого ректора! Капітан університетської збірної з плавання! За ним половина дівчат вузу сохне, а він дивиться на них як на порожнє місце. А біля тебе навколішки папери збирав! Звідки ви знайомі?— з не кривавими захватом допитувалася вона. 
Син ректора?
Той спокійний, русявий хлопець, який сидів поруч зі мною на брудному холодному камені над прірвою і ділився своєю курткою... виявився сином найвпливовішої людини в цьому університеті.
Я повільно повернула голову назад, дивлячись на порожній коридор, де ще хвилину тому стояв Данило. 

Бібліотека завжди була моїм останнім прихистком. Тут, серед високих стелажів із запахом старого паперу й пилу, час ніби сповільнював свій біг, а колючі погляди Оксани сюди просто не долітали. Доречі її з того самого злощасного дня не було видно в університеті. Що і чому так сталося ніхто не знав. Можливо її відрахували? Хоча все одно… Це мене не стосується.