Зламані крила

Наприкінці вересня факультет організував традиційний виїзний пікнік на природі — так звану посвяту першокурсників. Студенти щиро раділи можливості вирватися із задушливих аудиторій: купували продукти, голосно сміялися й передчували веселу ніч біля великого багаття на березі річки.

Лише Лія почувалася неспокійно. Проклята жіноча інтуїція, яка ніколи не підводила, тонкою голкою колола в саме серце. Вона категорично не хотіла їхати, але Настя буквально вблагала її.

— Поїхали з нами, — з неприхованою радістю тягнула Настя, тримаючи Лію за руку. — Буде весело!

— Не хочу, — тихо відповіла Лія. Навіть слова тепер давалися їй важко, застрягаючи в горлі.

— Чому?

— Просто не хочу... — зітхнула вона.

— Ліє, ти майже місяць ні з ким не спілкуєшся! — занепокоєно, але м'яко докірнула Настя. — Нікуди не виходиш, крім своєї бібліотеки. Не дозволяй Оксані забрати в тебе ще й студентське життя.

Лія подивилася подрузі в очі й неохоче, приречено кивнула.

— Добре.

— От і розумниця! Ти впораєшся, — спробувала підбадьорити її Настя.

Сама поїздка та перші години на природі минали жваво й легко. Оксани з її компанією не було видно на горизонті, і це принесло Лії омріяне полегшення. Напруга в плечах нарешті трохи спала. Але вона жорстоко помилилася, коли повірила в цю тимчасову безпеку.

Увечері, коли над річкою спустився густий, сизий туман, а більшість студентів уже були напідпитку, атмосфера різко змінилася. На іншому кінці галявини, біля наметів, Лія помітила Оксану. Та стояла в оточенні кількох старшокурсників — міцних, зухвалих хлопців із третього курсу, які мали в університеті дурну славу. Вони гигикали, криво посміхалися й раз у раз кидали в бік Лії важкі, оцінюючі погляди. Від цієї німої загрози по спині поповзли крижані мурашки.

Лія сіла біля багаття,  трохи осторонь від галасливої компанії. Вона гріла в долонях пластиковий стаканчик із чаєм і дивилася на іскри, що відлітають від вогню

— О, а ось і наша найкраща студентка , — раптом пролунав знайомий голос.

Лія здригнулася.

Оксана наближалася до неї з тією самою кривою усмішкою. Поруч ішли троє хлопців старших курсів.

— Не хвилюйся, сьогодні я добра, — глузливо кинула Оксана. — Знайомся. Це Артем, Сашко і Денис. Третій курс.

Хлопці ліниво кивнули.

— Приємно — посміхнувся один із них, високий чорнявий хлопець із нахабним поглядом пристально оглядаючи її. — ми тебе знаємо, чули про тебе говорять.

Лія відчула, як усередині щось неприємно стиснулося.

— Не думаю, що це правда, — тихо відповіла вона.

— Ой, та не скромнічай , — засміялася Оксана. — Ти у нас місцева знаменитість.

Інші теж розсміялися. Лія підвелася.

— Мені треба знайти Настю. 

— Та почекай, — Артем ніби випадково став на її шляху. — Ми ж тільки познайомилися.

Від нього різко пахло пивом.

— Вибачте.

Вона обійшла його і рушила до галявини.

За спиною пролунав голос Оксани:

— Бачили? Я ж казала.

Хлопці знову зареготали. Лія пришвидшила крок. Вже біля річки вона мимоволі озирнулася.

Оксана стояла між старшокурсниками й щось захоплено їм розповідала. Один із хлопців подивився на Лію, потім щось сказав іншим. Вони дружно засміялися.

Оксана задоволено усміхнулася.

І тоді вперше за весь вечір Лія відчула справжню тривогу.

Наче десь глибоко всередині спрацював невидимий сигнал небезпеки. У тому сміху не було нічого веселого.

Залишатися там стало нестерпно. Щоб хоч на мить сховатися від цього липкого тиску, Лія тихо відійшла від галявини, попрямувавши ледве помітною стежкою вглиб лісу, ближче до води.

Шелест листя за спиною пролунав занадто пізно.

— Опа, а куди це наша принцеса так поспішає? — з нічної темряви прямо перед нею виросли масивні постаті. Це були ті самі третьокурсники. Від них за версту тхнуло алкоголем і прихованою агресією.

— Пропустіть, будь ласка, — намагаючись тримати голос рівним, сказала Лія і спробувала обійти їх через кущі.

Один із них, широкий у плечах, різко перекрив дорогу, виставивши вперед руку:

— Та чого ти така дика? Нам Оксана сказала, що ти дівчинка нудна, але ми думаємо — це можна виправити. Давай посидимо, поговоримо...

Вони почали звужувати коло, обступаючи її, чіпляючись за куртку. Хтось боляче смикнув за волосся. Лія виривалася, кричала, благала залишити її, але за гуркотом університетської музики, що лунала з галявини, її голосу ніхто не чув. Коли лисий здоровань занадто грубо притиснув її спиною до холодного стовбура дерева, Лія з відчаю щосили вдарила його долонею по обличчю.

Хлопець глухо вилаявся, і в його очах спалахнула справжня звіряча лють. Ситуація стрімко покотилася до катастрофи. Його грубі руки різко залізли під футболку, прямуючи до грудей. Страх переповнив Лію, серце калатало в самому горлі, здавалося, очі ось-ось вистрибнуть з орбіт. Вона хотіла закричати знову, але він із силою затулив їй рот своєю важкою долонню, перекриваючи повітря.

На щастя, саме цієї миті на стежці з’явилися Віталік із Сергієм, які шукали хмиз для багаття. Побачивши промені їхніх ліхтариків, старшокурсники миттєво ретирувалися, кинувши наостанок кілька брудних образ.

Але дикий, тваринний жах не поспішав відпускати дівчину.

— Ліє, ти як?! Вони щось з тобою зробили? — в голосах хлопців відлунювала щира паніка.

— Нічого! Нічого не зробили! — чомусь істерично викрикнула Лія і відразу ж зайшлася важкими, задушливими риданнями.

Хлопці розгубилися, не знаючи, як полегшити її біль. Віталій мовчки скинув із себе теплу куртку й обережно накинув їй на плечі. За кілька хвилин істерика Лії переросла в поодинокі, слабкі схлипування. Вони  обережно провели її назад до табору, закриваючи своїми спинами від зайвих очей. Сергій швидко покликав Настю з дівчачого намету і попросив побути з Лією , Настя, побачивши в якому стані її подруга швидко зайшла і  закрила намет. Вона всю ніч міцно стискала руку Лії, щось шепотіла, але та, уткнувшись поглядом в одну точку, так і пролежала нерухомо до самого ранку.