Тріщини

Чутки не вбивають одразу. Вони діють як підземні поштовхи — непомітно руйнують фундамент, залишаючи по собі глибокі, ледве помітні тріщини. Після того вечора біля старого корпусу Лія сподівалася, що заступництво одногрупників зупинить Оксану. Але хуліганка просто змінила тактику. Вона зрозуміла: кулаками Лію не взяти, тому треба отруїти сам простір навколо неї.

Лія почала помічати це за кілька днів. Світ навколо став змінюватися, стаючи колючим і чужим. Хлопець із паралельного потоку, який раніше завжди приязно посміхався й притримував перед нею двері в коридорі, тепер пройшов повз, навмисно відвівши погляд у бік, наче вона стала прозорою. Зайшовши під час перерви до жіночої вбиральні, Лія почула збуджений шепіт двох дівчат із факультету, але варто було їй переступити поріг, як вони миттєво замовкли, обмінялися промовистими поглядами й поспіхом вийшли.

Найстрашнішим у цьому новому кошмарі була відсутність конкретного ворога. Оксана більше не підходила. Вона просто сиділа на задніх рядах, задоволено спостерігаючи, як запущені нею метастази пліток роблять свою справу.

Одного дня в бібліотеці Лія відкрила свій підручник з анатомії й заціпеніла. Між сторінками лежав вирваний із блокнота клаптик паперу. Рівними, друкованими літерами на ньому було виведено: «Не вдавай із себе святу».

Пальці затремтіли. Лія озирнулася на залу, але десятки студентів сиділи, занурені в книги. Хто це залишив? Дівчина праворуч? Хлопець навпроти? Підозра падала на кожного. Параноя пускала коріння все глибше.

Увечері, не витримавши тиші в чотирьох стінах кімнати, Лія вийшовши на вулицю з гуртожитку , набрала домашній номер. Їй до болю, до крику захотілося почути рідний голос, відчути бодай крихту тепла.

— Алло, мамо? — тихо мовила вона у слухавку, слухаючи далекі перешкоди зв'язку.

— А, Лія? Привіт. Ну, як ти там? Як справи? — голос матері звучить сухо, на задньому плані чути шум телевізора та брязкання посуду.

— Добре... Навчаюся.

— Гроші є?

— Є, мамо.

— Ну то все добре. Давай, бо мені ніколи, треба батькові вечерю розігрівати. Учися там.

Короткі гудки розітнули тишу. Розмова тривала менше двох хвилин. Лія повільно опустила руку з телефоном. Сльози запекли в очах, але так і не пролилися. Вона чітко, до фізичного болю усвідомила: навіть там, удома, на неї ніхто не чекає.

Кімната гуртожитку зустріла її гнітючою тишею. Лія поклала телефон на стіл і ще кілька хвилин сиділа нерухомо, не вмикаючи світла. За вікном гуркотів міський транспорт, десь на вулиці весело сміялися компанії, грюкали двері сусідніх кімнат у коридорі — життя навколо вирувало й вигравало барвами. А їй у всьому цьому величезному світі просто не було кому подзвонить вдруге.

Виснаження підкралося непомітно,  загорнувши дні Лії в сіру, важку марлю безсоння та апатії. Вона заплющувала очі, але варто було їй закрити, як свідомість підсовувала викручені обличчя, сміх Оксани та брудні написи. Вона прокидалася о третій ночі від власного серцебиття і просто дивилася в порожню темряву стелі гуртожитку.

Вранці з дзеркала на неї дивилася чужа людина. Світла шкіра здавалася майже прозорою, під очима залягли глибокі темні синці, а губи стали сухі й потріскані. Коли вона намагалася застебнути ґудзик на блузці, пальці зрадливо й дрібно тремтіли.

Разом зі сном зник і апетит. Смак їжі здавався паперовим, ковтати було важко, наче в горлі застряг камінь. 

— Ліє, ти взагалі їла сьогодні? — Настя занепокоєно підсіла до неї в буфеті, розглядаючи її недоторкану каву та бліде обличчя. — Ти скоро прозорою станеш.

— Так, їла, — збрехала Лія, навіть не моргнувши окоом. — Просто в гуртожитку поснідала. Все нормально.

Це була повна брехня. Вона вже другий день жила виключно на гарячому чаї та власній нервовій напрузі.

Організм здав на лекції з вищої геометрії. Професор, суворий сивовласий чоловік, вивів на дошці складну теорему і, обвівши аудиторію поглядом, зупинився на Лії:

— Ну, що ж, нехай нам відповість наша найкраща студентка. Прошу до дошки.

Раніше Лія піднялася б без жодних вагань, її розум миттєво вихопив би правильне рішення. Але зараз вона встала і відчула, як підлога під ногами хитнулася. Перед очима попливли чорні цятки. Вона подивилася на формули, і вони здалися їй чужою, незрозумілою мовою. Начебто вона вперше бачила знаки та літери. Вона мовчала. Секунди розтягувалися в гнітючій тиші. 

За спиною почулося перше єхидне хихикання. Лія безпорадно ковтнула повітря, її губи затремтіли, але вона не змогла вимовити ні слова. Розум просто вимкнувся, спалений стресом та безсонням. 

— Що з вами? Погано почуваєтеся? Сідайте, — розчаровано мовив викладач.

Лія опустилася на стілець,нахиливши голову над партою. Це вперше в житті вона так безпорадно згасла перед усіма. І це раптове безсилля власного мозку злякало її набагато більше, ніж усі погрози Оксани разом у взяті. Вона втрачала контроль над собою.

Найстрашніше в булінгу — це не те, що люди говорять тобі в обличчя. Найстрашніше — це те, що твоя власна психіка починає домальовувати за дверми твого сприйняття.

У середу після третьої пари Лія повернулася до аудиторії, бо забула на парті зошити з лекціями. Двері були прочинені, і зсередини долинав гучний сміх. Лія вже занесла руку, щоб штовхнути двері, але слова, що пролунали всередині, змусили її обім'яти.

— Та вона тільки строїть із себе таку правильну й цнотливу, — розвалившись на стільці, ліниво тягнула Оксана. — Усі ці її книжечки, зошити, зависання в бібліотеці— це лише прикриття ... Святість провінційна.

— Думаєш, там усе не так просто? — спитав хтось із хлопців.

— Ой, побачиш, — голосно розсміялася Оксана, затягуючись цигаркою прямо у кватирку. — Такі тихі миші зазвичай найбрудніші. Скоро самі все побачите.

Інші підхопили цей сміх. Дзвінкий, брудний, він ударив Лії в барабанні перетинки. Вона не стала заходити. Повернувшись, дівчина майже побігла геть коридором, задихаючись від липкого бруду, який знову на неї вилили.