Невидима отрута

Оксана не стала чіпати Лію наступного дня. І через день теж.

Але це було навіть гірше за відкриту бійку. Очікування удару виснажувало сильніше, ніж сам удар. Оксана дивилася. Спостерігала. Вичікувала. Іноді людині не потрібні слова чи кулаки — достатньо одного погляду, щоб зрозуміти: тебе не залишили в спокої, оголошено тихе полювання.

Лія відчувала цей липкий, важкий погляд щоразу, коли переступала поріг аудиторії. Оксана зазвичай сиділа на останніх рядах, зухвало закинувши ноги на сусідній стілець. Вона голосно, демонстративно сміялася зі своїми подругами, перешіптувалася й удавала, що Лії взагалі не існує у цьому просторі. Та це була лише витончена гра. Оксана чекала, коли жертва сама почне спотикатися від страху.

Перший відчутний удар прилетів рівно через тиждень.

Уранці біля розкладу занять скупчився натовп студентів. Чулися смішки, хтось тикав пальцем у дошку оголошень. Коли Лія підійшла ближче, натовп раптово притих, розступаючись перед нею. На дошці на шматку брудного скотчу тримався аркуш із надрукованим текстом:

«Гордість факультету. Не підходити простим смертним»

Поруч красувалася фотографія Лії. Хтось зробив її нишком під час лекції з невдалого ракурсу: Лія сиділа змучена, підперезавши голову рукою, з розгубленим поглядом. Хтось у натовпі продовжував тихо хихикати, хтось байдуже проходив повз.

Лія відчула, як щоки обпалює сором. Серце заколотило у скронях. Вона зціпила зуби, підійшла і одним різким рухом зірвала листок, зім'явши його в кулаці. Дівчина щосили намагалася тримати спину рівно, демонструючи цілковиту байдужість, але всередині знову прокидалося те саме, до болю знайоме відчуття зі шкільного минулого. Наче вона застрягла в замкненому колі. Нове місто, нові стіни, але ті самі старі рани.

З кожним тижнем жарти ставали все витонченішими й жорстокішими. Оксана виявилася геніальним маніпулятором — вона чудово відчувала чужі слабкі місця. Вона ніколи не штовхала Лію в коридорах, не била, не вигукувала погроз відкрито, щоб не підставити себе під удар деканату. Вона діяла як невидима отрута: пускала брудні чутки, підбурювала інших дівчат, перекручувала кожне випадкове Ліїне слово.

Невдовзі Лія почала ловити на собі дивні, засуджуючі або глузливі погляди навіть від студентів з інших потоків, яких вона взагалі не знала. Наче про неї за її спиною вже давно розповіли якусь брудну, вигадану історію, і весь університет тепер знав цю вигадку замість правди .

Лія вийшла з корпусу останньою. Біля сходів стояла Оксана зі своїми подругами.

У її кишені раптом задзвонив телефон.

Оксана глянула на екран і скривилася.

— Та ну її…

Вона роздратовано скинула виклик.

За кілька секунд телефон задзвонив знову.

На екрані Лія встигла помітити лише одне слово:

«Мать».

— Знову? — фиркнула одна з дівчат.

— Та п’яна вже.

— Серйозно?

— Для неї це ще твереза.

Вона різко вимкнула звук. На кілька секунд її обличчя стало дивно порожнім.

Потім Оксана дістала цигарку й відвернулася до парку.

Лія мовчки пройшла повз, тихо спускаючись кам’яними сходами вниз.

Вона не знала, чому ця коротка розмова раптом врізалася в пам’ять. Можливо тому, що вперше побачила Оксану розгубленою.

А можливо тому, що в її голосі на мить прозвучало щось дуже схоже на біль.

Одного вечора наприкінці вересня Лія затрималася в бібліотеці . Потрібно було дописати реферат, а тиша серед книжкових полиць була єдиним місцем, де вона могла побути на самоті. Коли вона нарешті вийшла на вулицю, над містом уже густо сутеніло. Осіннє повітря пахло вогкістю та опалим листям.

Лія йшла вузькою, погано освітленою стежкою вздовж стіни старого корпусу. Ліхтарі тут майже не горіли, а тіні від старих дерев лягали на землю викрученими химерними лапами. Раптом попереду, за рогом будівлі, почулися приглушені голоси. Дівчина мимоволі сповільнила крок.

— Вона зараз піде цією дорогою, я точно знаю.— процідив чийсь хрипкий дівочий голос.

— То чого ми чекаємо? Темно вже.

— Оксана сказала почекати.

— А вона точно буде не проти?

— Та перестань. Вона сама цю заучку ненавидить.

Лія завмерла. Вона здогадалася, що мова йшла саме про неї. Кров миттєво застигла в жилах, а в животі розлився холодний, паралізуючий жах. Серце почало калатати так шалено й голосно, що їй здалося, ніби цей стукіт чути на всю вулицю. На неї чекали. Оксанині подруги збиралися вирішити все силою.

Лія почала повільно, намагаючись не шуміти підборами, відступати назад, у темряву двору. На її щастя, у цей самий момент із масивних дверей центрального корпусу вийшла невелика компанія студентів. Це були її одногрупники: Сергій, Настя та Віталік. Вони про щось весело сперечалися, розмахуючи руками.

Побачивши бліде, мов крейда, обличчя Лії, яка буквально втискалася у стіну, вони миттєво замовкли.

— Ліє? Що трапилося? Ти чого тут сама в темряві? — першою підбігла Настя, перелякано заглядаючи дівчині в очі.

Лія ледь змогла розімкнути тремтячі губи.

— Все добре, просто йду в гуртожиток. — намагаюсь приховати страх мовила вона. 

Сергій, високий староста групи, навіть не став слухати далі. Кинувши суворий погляд у бік темного повороту, він насупився та рішуче перехопив свій рюкзак:

— Усе ясно. Йдемо. Ми проведемо тебе прямо до дверей гуртожитку.

Того вечора вони йшли додому всією компанією. Хлопці навмисно голосно розмовляли, тримаючи Лію в центрі свого маленького живого щита, а Настя міцно тримала її за лікоть. Проходячи повз кут старого корпусу, Лія помітила, як із тіні невдоволено визирнули дві постаті, але, побачивши чисельну перевагу, швидко ретирувалися назад.

Уперше за весь цей довгий, кошмарний місяць Лія дивилася на спини своїх одногрупників і відчувала, як гаряча хвиля вдячності підступає до горла. Вона тут більше не була сама.

Але цієї ночі Лія так і не змогла заснути. Вона довго лежала, втупившись у темряву стелі.Щоразу, коли заплющувала очі, їй здавалося, що за дверима хтось стоїть. Або чекає під вікнами. Або просто спостерігає.