Місто чужих правил

Після випускного літо проминуло надто швидко. Костя більше не телефонував. Від нього не було зовсім ніякої звістки, ба більше ,  у їхньому маленькому містечку вони жодного разу так і не перетнулися. Це здавалося дивним. Наче життя розвело їх різними дорогами назавжди, стерши спільне минуле.

Від Влада теж не було жодної звістки. Він наче розчинився тоді в тій глухій темряві на випускному.

Але життя вперто рухалося вперед. 

Нове місто зустріло Лію розпеченим липневим асфальтом, важким гулом вокзалу та стійким запахом дешевої кави з привокзальних кіосків. Велике, галасливе, воно здавалося неосяжним та задушливим, якому не було жодного діла до маленької дівчини з провінції.

Вступити на омріяний факультет виявилося не просто іспитом — це була справжня війна. Тоді панували часи, коли знання знецінювалися на очах, а долю абітурієнта вирішували товсті конверти, зв’язки та дзвінки «згори». У приймальній комісії панувала задуха й липка напруга. Лія годинами стояла в чергах, стискаючи в руках свій ідеальний атестат, і бачила, як повз неї без черги, зверхньо посміхаючись, проходили діти «поважних людей». Їхні прізвища магічним чином опинялися на перших рядках списків, посуваючи тих, хто мав лише знання.

Удома її мрію не підтримали.

— Куди ти лізеш? — розводила руками мати, навіть не дивлячись на доньку. — У нас немає грошей. Навіть на гуртожиток ледь нашкребем. Вступай у наше місцеве  училище на швачку, будеш як усі, треба вміти працювати руками. Навіщо тобі той  університет ?

— Мамо, ні! Яка швачка? Я не для цього так гарно навчалася в школі, щоб піти на швачку, тим паче я зовсім не вмію шити і мені це не подобається!— Лія майже була в істериці, на очах бриніли сльози розпачу. — Прошу тебе, дай мені хочаб спробувати. Дай хочаб грошей на проїзд. 

Після довгих вмовлянь мати лії згодилась . Лія ночами, перечитувала сотні сторінок і вигризала свій шанс. Коли корумпована система намагалася «зарізати» її на усному іспиті, додатковими підступними питаннями, вона відповідала так чітко, спокійно і бездоганно, що екзаменатори просто не змогли поставити нижчий бал — це було б надто очевидним злочином. 

Вона пройшла на бюджет. Сама. Без жодної копійки за душею, маючи за плечима лише шалену, розпачливу впертість людини, якій просто нікуди повертатися.

Першого вересня аудиторія №302 була заповнена вщерть. Першокурсники збуджено гомоніли, знайомилися, ділилися враженнями. Коли Лія переступила поріг, деякі студенти притихли, проводжаючи її поглядами. Лії дуже не подобалась зайва увага і вона якнайшвидше пройшла і сіла на вільне місце, наче намагаючись стати непомітною. Вона була одягнена скромно, але її постава, довге доглянуте волосся та спокійні зелені очі все одно приковували увагу. Вона більше не була тією заляканою дівчинкою, яка ховалася на задніх партах. Вона знала ціну кожному своєму кроку тут. Але і занадто помітною їй теж не хотілося бути. 

Більшість одногрупників сприйняли Лію з цікавістю та повагою. Хтось одразу запропонував сісти поруч, хтось розпитував про бали за іспити. Лія м’яко посміхалася, сподіваючись, що, можливо, тут усе буде інакше. Ці сподівання на жаль тривали недовго. 

Поки в аудиторію не зайшла вона.

Оксана. Вона з’явилася в супроводі двох дівчат, які слухняно дріботіли позаду. На Оксані були занадто короткі шорти, різкий макіяж, а від одягу пахло тютюновим димом — вона щойно палила прямо на ганку університету, плюючи на зауваження вахтера. Дівчина, без жодних моральних принципів, гальм і авторитетів. Вона звикла домінувати через страх, брутальність і нахабство.

Оксана обвела аудиторію лінивим, господарським поглядом, і раптом її очі зупинилися на Лії.

Між ними наче пробіг електричний розряд. Оксану перекосило. Вона зненавиділа Лію з першої ж секунди, і ця ненависть була якоюсь несвідомою. Лія нічого їй не зробила, але щось в її зовнішності її зачепило . Щось дратувало Оксану до нестями. Можливо, спокій. Можливо, впевненість. А можливо, те, що Лія навіть не намагалася нікому нічого доводити.

— Ого, дивіться, яку до нас принцесу занесло, — голосно, на всю аудиторію вимовила Оксана, криво усміхаючись і прямуючи до Ліїної парти. — Що, святоша, німбом стелю не чіпляєш?

Аудиторія миттєво затихла. Лія повільно підняла погляд. Вона дивилася на Оксану прямо, без страху й тремтіння, які та звикла бачити у своїх жертвах.

— Тобі щось потрібно? — спокійно запитала Лія.

Оксана вперлася руками в край її столу, нахиляючись ближче, так що став чутним важкий запах перегару та дешевих цигарок.

— Мені? Нічого. Просто попереджаю: тримайся від мене подалі. Бо твій німб швидко злетить разом із волоссям.

Лія не відвела очей, дивлячись прямо в очі,  ледь помітно піднявши брову та демонструючи повну байдужість до цієї витівки. Оксана зціпила зуби від люті — її залякування не спрацювало. Пролунав дзвоник на лекцію, і Оксана, штовхнувши ногою стілець, пішла на задні ряди, кинувши наостанок:

— Ми ще з тобою поговоримо.

— Не звертай уваги на неї, — тихо озвалася дівчина з сусіднього ряду.

Лія повернула голову.

— Вибач?

— На Оксану. Вона до всіх чіпляється.

— Чому?

— Не знаю. Може, їй так подобається відчувати себе головною.

Лія ковзнула поглядом у бік задніх парт, де вже сиділа Оксана.

— І ніхто нічого не робить?

— Роблять. Спочатку всі пробують сперечатися. Потім набридає. Вона шумна, а люди приходять сюди вчитися, а не воювати.

Лія мовчки кивнула.

— До речі, я Катя.

— Лія.

— Рада знайомству.

Лія відчула слабке полегшення. Можливо, не всі тут були схожими на Оксану.Вона відвернулася , але всередині в неї все стислося. Шторм, від якого вона так тікала, знову наздогнав її. Тільки цього разу хвилі обіцяли бути набагато вищими й бруднішими.