Світ без чорного і білого

Травень увірвався в місто раптово — гарячими зливами, запахом мокрої землі та густим ароматом квітучого бузку. Останні сліди холоду були нарешті стерті.

Для Лії ця пора стала часом дивної, такої бажаної тиші. Вона більше не перевіряла телефон у надії побачити повідомлення, не затримувала погляд на порожній парті біля вікна й поступово, крок за кроком, звикала до порожнечі, що залишилася після зими.

Того дня вона поверталася зі школи парковою алеєю, коли шлях їй раптом перегородив знайомий силует.

Влад.

За останні місяці він помітно подорослішав. Став ще вищим, ширшим у плечах, його риси обличчя загострилися, а в темних очах з’явилася втома, якої раніше вона ніколи не помічала. На відміну від Кості, який зник із її життя раптово й остаточно, Влад весь цей час залишався поруч — десь на відстані. Вони бачилися в коридорах, на перервах, але так і не навчилися нормально говорити одне з одним.

— Кудись поспішаєш? — запитав він, перепиняючи дорогу.

Лія мимоволі міцніше стиснула ремінець сумки.

— Додому. Дай пройти.

Влад не посунувся.

— Ти постійно мене уникаєш.

— Можливо, тому, що ти просто не вмієш розмовляти з людьми?

В його очах на мить спалахнуло звичне роздратування.

— Я намагаюся.

— Ні, ти тиснеш, а це різні речі, — спокійно й тихо відповіла вона, дивлячись йому прямо в обличчя.

Влад зробив крок ближче, порушуючи її особистий простір.

— Я просто хочу поговорити.

— А я — ні.

Вона вже збиралася обійти його по траві, коли він машинально, надто різко схопив її за лікоть.

— Владе!

Різкий чоловічий голос змусив обох миттєво озирнутися.

Від припаркованої біля алеї блискучої чорної автівки швидко наближався чоловік у бездоганному дорогому костюмі. Батько Влада. Лія бачила його лише кілька разів, але цього вистачило, щоб запам’ятати. Він належав до тих людей, які звикли, що їх слухаються без заперечень.

Чоловік підійшов впритул і лише тоді перевів важкий погляд із сина на дівчину.

— Що тут відбувається?

— Нічого, — сухо відповів Влад, не відпускаючи руки Лії.

— Схоже, що щось таки відбувається, — погляд батька затримався на Лії. — Мені здається, деякі люди почали забувати про своє місце.

Усередині Лії спалахнуло знайоме, гаряче обурення. Колись давно подібні слова змусили б її злякано опустити очі й замовкнути. Тепер — ні. Вона випрямила спину.

— Моє місце мене цілком влаштовує, — абсолютно рівно, без краплі страху вимовила вона.

Чоловік презирливо усміхнувся куточком губ.

— Тоді не створюй проблем ні собі, ні іншим.

— Я ні для кого проблем не створюю.

— Ліє, не треба, — тихо кинув Влад, намагаючись заступити її собою.

Але батько вже продовжив:

— Тримайся подалі від мого сина. Так буде краще для всіх. Особливо для тебе.

На кілька секунд над алеєю зависла гнітюча, важка тиша. Потім Лія спокійно, дивлячись чоловікові прямо в очі, відповіла:

— Не хвилюйтеся. Ваш син мене не цікавить.

Вона сказала це абсолютно щиро. І саме ця її байдужість, здається, зачепила Влада найболючіше. Його обличчя спотворилося від внутрішнього спалаху люті.

— Тату, досить, — різко сказав він, розвертаючись до батька.

— Що ти сказав?

— Я сказав — досить! — вперше Лія почула, як Влад говорить із батьком таким тоном. У його голосі чувся не просто підлітковий бунт, а небезпечний надрив.

Чоловік здивовано й загрозливо підняв брови. І наступної миті його важка рука впала ляпасом Владу на обличчя. Хльосткий звук розітнув тишу парку. Миттєво його щока розшарілася, а з кутка губ виступила тонка цівка крові.

У Лії перехопило дихання від шоку.

— Обережніше на поворотах, — холодно мовив батько, навіть не здригнувшись. — Чекаю сьогодні вдома.

— Ні, це ти будь обережнішим, — відрізав Влад. Попри удар, він не опустив голови, лише важко дихав, а в його очах палала дика лють. — Перестань вирішувати за мене, з ким мені бути і з ким спілкуватися.

— Поки ти живеш моїм коштом і в моєму домі, я буду вирішувати все.

— Цього не буде! Я тобі цього не дозволю.

— Це ми ще побачимо, — крижаним тоном вимовив чоловік.

Батько мовчки дивився на сина кілька довгих секунд, оцінюючи рівень його агресії. Потім розвернувся і пішов. Важкі дверцята грюкнули. Автівка плавно рушила з місця й повільно виїхала з парку.

Коли вона остаточно зникла за поворотом, між Лією та Владом запанувала незручна, майже фізично відчутна тиша. Він стояв навпроти, важко, переривчасто дихаючи після сварки. Здавалося, він застиг і чекав, що вона щось скаже. Його пальці досі були стиснуті в кулаки до білих суглобів, а на губі запікалася кров. Але Лія лише мовчки дивилася на нього.

Тепер, після всього, що сталося за цей рік, вона бачила трохи більше, ніж раніше. Перед нею стояв не самовпевнений, нахабний хлопець, який постійно без попиту ліз у її життя, а глибоко нещасна людина, яка так само, як і вона, щодня виборювала право бути собою. І від цього усвідомлення їй чомусь стало невимовно сумно.

Влад повільно повернувся до неї. Втрачаючи звичну жорсткість, він шукав у її погляді бодай якогось знаку — надії чи тепла.

— Дякую, Владе, — тихо сказала вона, порушуючи мовчання. — Не кожен зміг би так.

На його обличчі на мить промайнула слабка, відчайдушна надія.

— То чому ти дивишся на мене так, ніби я вже програв?

Лія сумно всміхнулася.

— Бо справа не в твоєму батькові, Владе.

— А в чому тоді? Поясни!

Вона опустила погляд на асфальт, усипаний блідо-ліловими пелюстками облетілого бузку.

— У нас.

Влад насупився, у звичній манері захищаючись від нерозуміння:

— Знову твої загадки. Я не розумію цього.

— Це не загадка, — спокійно відповіла вона, роблячи крок назад. — Просто поруч із тобою мені завжди страшно.

Ці слова поцілили в нього, наче реальний удар під дих. Він навіть зблід, попри гарячу щоку.