Прощавай

Весь тиждень без упину сипав сніг.

За вікном будинки, дерева й дороги поступово зникали під товстою білою ковдрою. Світ ставав тихішим, ніби хтось повільно приглушував його звуки.

«Цікаво, як там зараз у горах? Напевно, холодно, вітряно й сиро. Навіщо... ну навіщо ти взагалі про це думаєш?» — уїдливо питали думки в голові. Лія сердито перевернула сторінку книжки, яку насправді навіть не читала. Відповіді не було.

За цей довгий, тягучий, наче гума, тиждень від Кості прийшло лише два повідомлення.

Перше: “Як ти?”

Друге: “Сподіваюся, ти не злишся.”

Вона перечитувала ці екранні рядки десятки разів. Його незграбні, боязкі спроби бодай якось налагодити стосунки здавалися фальшивими на тлі того бездушного «Добре», яке досі відлунювало в її вухах. Щоразу вона відчувала лише порожнечу. Якби він справді хотів боротися за неї — боровся б. Якби справді хотів залишитися — залишився б. Усе інше було просто словами. Телефон так і лежав на тумбочці без відповіді.

Усі канікули Лія провела в ліжку. Новий рік минув непомітно, розчинившись у сірих зимових сутінках. Опівночі за вікном вибухали феєрверки, десь сміялися люди, а вона лежала в темряві. Мати кілька разів заходила до кімнати, пропонувала то салату, то чаю, але Лія лише відверталася до стіни. Свято минало повз неї.

Перший день у школі після канікул виявився занадто шумним. Клас гудів, наче вулик: однокласники наввипередки вихвалялися новими телефонами, поїздками, подарунками. 

Лія тихо сиділа біля вікна і мовчки дивилася, як сніжинки одна за одною опускалися на жерстяний карниз. В її голові крутилося єдине питання: як поводитися, коли вона знову перетнеться з Костею? Як реагувати на його погляд? Вона уявляла десятки варіантів їхньої розмови — від холодного «Привіт» до чесного «Мені було боляче». Але він мав повернутися. Мав.

Пролунав дзвоник. Учні розсілися по місцях. Лія машинально глянула на його місце , воно було порожнім. Всередині щось неприємно стислося.

До класу зайшов класний керівник. Поклав журнал на стіл, зняв окуляри:

— Діти, маю повідомити новину. З цього півріччя Костя більше не навчатиметься в нашій школі. Батьки перевели його до ліцею. Документи вже забрали. Сподіваюся, ви встигли як слід попрощатися перед канікулами. — А тепер до уроку…

У класі знявся гул, але для Лії звуки раптом зникли. Стіни кабінету наче почали стискатися, а повітря в легенях стало густим, як клей. Ще хвилину тому вона прокручувала в голові сценарії розмови, а тепер прийшло нищівне усвідомлення: той вечір на балу був їхньою останньою зустріччю. Вони ж навіть не попрощалися. Просто не встигли договорити.

Лія підняла тремтячу руку:

— Олександре Васильовичу… мені недобре. Можна вийти?

— Іди до медпункту, Ліє. Ти дуже бліда.

Вона не пішла в медпункт. Кулею вилетіла в коридор, який хитався перед очима, і підбігла до великого вікна. Хапливо ковтаючи морозне повітря з кватирки, Лія поглянула на подвір’я і завмерла.

Тільки не це. Біля центральних воріт стояв Костя поруч із батьками. В руках він тримав щільну теку з документами наче доказ того, що все це відбувається насправді.

Серце боляче вдарилося об ребра. Один раз. Другий. Третій. І раптом вона побігла.

— Ліє! Куди?! — крик чергової вчительки залишився десь позаду.

Сходи. Поворот. Ґанок. Вона вискочила надвір у самій лише блузці. Січневий вітер одразу вчепився в шкіру гострими зубами, але цей холод не йшов у жодне порівняння з тією мерзлотою, що сковала її серце.

Костя відчув її присутність і обернувся. Його батьки теж. Мати миттєво насупилася, а батько змірив Лію тим самим холодним, презирливим поглядом, який вона вже бачила на балу. Але зараз їй було байдуже.

Костя зробив кілька кроків назустріч, залишаючи дорослих позаду. Вона помітила, що він схуд, а під очима залягли темні тіні. Наче канікули минули для нього не легше.

— Привіт, — тихо сказав він, уникаючи її палкого зеленого погляду.

— Привіт… То це правда? Що це означає, Костю?

— Так, — він опустив очі. — Я радий, що зміг побачити тебе востаннє. Ми тепер не зможемо спілкуватися. Я переводжуся в ліцей і… гадаю, нам взагалі не варто більше зустрічатися.

Його голос звучав підкреслено сухо, майже штучно, але за цією стіною байдужості відчувався болісний, глухий надрив.

— І ти навіть не сказав мені? — гарячі сльози все-таки виступили на її очах, обпікаючи замерзлі щоки. — Чому ти так чиниш? Ти просто тікаєш?

Він гірко посміхнувся:

— А що б це змінило? Я писав тобі.

— Два повідомлення?

— Я видалив ще п’ять, — вперше за весь час у його голосі прозвучала справжня емоція. — Кожного разу починав писати щось нормальне, а потім розумів, що не маю права.

— Не маєш права на що?

— Просити тебе чекати. Так треба, Ліє. Я переводжуся в клас до Марії. Ти ж сама все чула того вечора.… Сподіваюся, у тебе тут усе буде добре.

Його слова зависли між ними. Костя нервово провів рукою по волоссю й прошепотів:

— Ліє… я програв ще до того, як усе почалося.

Вона відчула, як щось остаточно ламається всередині.

— Ні. Ти просто не спробував.

Він заплющив очі, і ця коротка реакція сказала більше, ніж будь-яке виправдання. Бо вона мала рацію. Він не спробував. Не ризикнув. Не пішов проти батьків. Не вибрав її.

За його спиною нетерпляче просигналила машина. Батько вже відкрив дверцята.

— Тобі пора.— її голос знову зрадницьки зірвався. 

— Прощавай, Ліє.

Ну чому, чому його голос на цьому останньому слові пролунав так невимовно ніжно й тужливо? Навіщо залишати цей примарний натяк на почуття, якщо ти йдеш назавжди?

Лія кивнула. 

— Прощавай, Костю.

Він ще мить стояв. Наче чекав, що вона покличе, зупинить, дасть йому причину залишитися. Але Лія мовчала. І тоді він розвернувся й пішов.

Дорога чорна автівка повільно виїхала за ворота школи. Лія проводжала її поглядом, поки червоні вогні не розчинилися серед снігопаду.