Позичений тріумф

Поки в актовій залі все блищало від холодного неонового світла гірлянд, штучного снігу та розкішних декорацій, обіцяючи бездоганний вечір, у класі панувала справжня святкова метушня. Батьки наряджали своїх доньок: дбайливо вкладали зачіски, поправляли макіяж, розгладжували складки пишних спідниць, допомагали застібнути витончені прикраси та взути туфлі на високих підборах.

Лія одягалася наодинці, у самому кутку класу біля старого дзеркала. Вона спостерігала за цим галасливим гармидером без краплі заздрості — радше з тихою, дитячою цікавістю. Її просто кортіло зрозуміти: як це, коли про тебе так піклуються? Коли тебе підтримують і оберігають навіть у такій, здавалося б, дрібній події, як шкільний новорічний бал?

На Лії сьогодні була чорно-бордова оксамитова сукня яка переливалася від світла софітів як дороге вино. Вона ідеально їй пасувала. Дівчина не мала вигадливої зачіски — її природне волосся м'якими локонами спадало по плечах. З макіяжу — лише глибока бордова помада та легкий помах туші на довгих віях. Здавалося, для довершеності цього образу більше нічого й не треба.

Трохи осторонь від решти учнів стояла Юля з матір'ю. Витончена жінка в ідеальній сукні злегка поправила доньці важке діамантове намисто, але цей жест не мав нічого спільного з материнською ніжністю. Її пальці були холодними, а погляд — скануючим.

— Ти тримаєш спину надто напружено, Юлю. Розслаб плечі, — тихо, але владно промовила вона, оглядаючи доньку з ніг до голови.

Мати відступила на крок, оцінюючи результат:

— Так краще.

Юля мовчала.

— Усміхнися.

Дівчина слухняно розтягнула губи.

— Не так. Щиро.

Юля спробувала ще раз.

— Ось. Уже краще.

На мить Лії, яка спостерігала за ними крізь дзеркало, здалося, що перед нею не мати й донька, а скульптор і статуя.

— Добре.

— Не просто добре. Ідеально.

Юля опустила очі:

— Я постараюся.

— «Постараюся» — недостатньо.

У голосі жінки не було злості. Лише холодна, нищівна вимогливість, від якої ставало не по собі. На кілька секунд Юля застигла. І вперше в житті Лія побачила на її обличчі не звичну зверхність, а глибоку, всепоглинаючу втому.

«Вона завжди повинна бути ідеальною», — промайнула співчутлива думка в голові Лії.

— Сьогодні на балу тобі потрібно сяяти, — вела далі мати залізним тоном. — Ти завжди повинна бути першою, запам’ятай це. Корона королеви вечора має бути твоєю.

— Мам, я знаю... — тихо відповіла Юля, відчуваючи, як тісний корсет сукні заважає дихати.

— Ти не просто знаєш, ти повинна це зробити, — обірвала її мати. — Я роблю все, щоб ти була першою. Не підведи мене.

Мати відійшла до компанії інших батьків, які вже прямували до зали. Юля провела її поглядом важко втягнувши в себе повітря. На її обличчі знову з'явилася звична, наче приклеєна, горда посмішка, але пальці, якими вона стискала маленький клатч, злегка тремтіли. Вона знала, що в актовій залі на неї вже чекає Влад — ідеальний партнер для цього ідеального спектаклю.

Юля миттєво обернулася до Лії, радісно перемикаючи внутрішню напругу на звичну агресію:

— Ліє, що таке? Де ти викопала цю страшнючу сукню? — її обличчя скривилося в уїдливій посмішці.

Лія лише спокійно звела плечі. Сукня й справді була позичена у знайомої старшокласниці. Не нова, не куплена в дорогому салоні, навіть не взята напрокат. Просто позичена.

— Ліє, ходімо з нами в актову залу! — розбиваючи затяжну паузу, що утворилася в повітрі, гукнули її подруги — Аліна, Наталка та Аня.

Дівчата у своїх пишних сукнях пастельних тонів нагадували легкі, невагомі хмаринки. Справжні маленькі королеви.

— Так, звичайно! — Лія щиро усміхнулася і з радістю залишила клас, абсолютно не бажаючи продовжувати цю безглузду словесну перепалку. Адже попереду чекав казковий новорічний вечір, і нічого не мало права його затьмарити.

Коли Лія переступила поріг прикрашеної актової зали, розмови навколо вщухли. На тлі інших дівчат, вбраних у пастельні, схожі на зефір пишні сукні з лакованими зачісками, вона виглядала як витончена аристократка зі старовинного портрета. Багряно-чорний оксамит облягав її граційну фігуру, вигідно підкреслюючи її силует. Вона виглядала величнішою і дорослішою за всіх присутніх.

Костя, який стояв біля ялинки у строгому костюмі, просто застиг на місці. Його блакитні очі потемніли від неприхованого захвату. Руслан і Юрко миттєво рушили в її бік, перебиваючи один одного, щоб запросити на перший танець. 

Юля гордовито стояла в самому центрі зали з Владом під руку, ніби всім своїм видом бажаючи перетягнути погляди на себе. 

Влад був в ідеально підібраному дорогому костюмі.  Вони мали вигляд ідеальної пари — красиві, багаті, недосяжні. Цього вечора погляд Влада знову й знову повертався в протилежний кінець зали, ближче до великої ялинки де в компанії була і Лія.

Біля неї постійно крутилися люди. Костя щось захоплено розповідав, активно жестикулюючи, Руслан і Юрко сміялися вголос, дівчата-дев'ятикласниці про щось шушукалися. Навколо неї вирувало справжнє, невимушене життя. Було багато щирого сміху, жартів та веселощів. Вони насолоджувалися вечором, танцювали, спілкувалися , просто були щасливими. 

І це дико, просто до нестями дратувало Влада.

Він відчував, як усередині закипає глухе, гаряче обурення. Його бісило, що він змушений стояти тут, виправдовуючи очікування батьків, виконуючи чужі правила, поки вона — дівчина, яка відкинула його захист і обдарувала презирством — так легко притягує до себе весь світ. Його дратував цей Костя, який ні на крок не відходив від неї, раз у раз торкаючись її плеча чи перехоплюючи її погляд. 

Влад стиснув зуби так, що на щелепі заходили жорсткі жорна. Він намагався переконати себе, що Лія йому байдужа. Але щоразу, коли з її боку лунав черговий вибух сміху, Влад ловив себе на думці, що зробив би будь-що , аби просто стати туди, в те коло, і змусити її так само щиро посміхнутися йому. Або хоча б просто перестати бути для неї ворогом.