Метелик

Які б обставини в житті не складалися, людина має дивну здатність — вона до всього звикає і пристосовується. Життя йшло своєю чергою, і з кожним роком Лія дорослішала, розквітаючи так стрімко й невимушено, наче всупереч усьому.

Її блискуче каштанове волосся з теплим золотистим відливом тепер ніжною хвилею спускалося по витончених, рівних плечах, досягаючи самих сідниць. Осанка Лії була занадто рівною, майже гордовитою як для дівчинки середніх класів, яку з самого дитинства намагалися прибити до землі, розтоптати й зламати її самооцінку. Але спрацював дивний закон її єства: чим сильніше середовище намагалося її зігнути, тим рівнішою ставала її спина. Вона не була тендітно-худорлявої статури, але кожним своїм рухом випромінювала грацію. Довгі аристократичні пальці на тонких зап’ястях, чітко окреслені вилиці, прямий ніс і пухкі, соковиті губи з виразним контуром надавали її образу спокусливого і водночас неприступного вигляду. Великі зелені очі під чіткими, ідеальними від природи бровами дивилися на світ спокійно. Лія була схожа на дику пташку, яка нарешті наважилася розправити крила, або на гусінь, що пройшла крізь темряву кокона і стала прекрасним метеликом.

Перший день вересня видався напрочуд спекотним. Шкільне подвір’я гуділо, наче розтривожений вулик. Малеча з величезними букетами тулилася до своїх перших вчителів, старшокласники неохоче позіхали в сторонці, а класна керівниця марно намагалися зібрати свій галасливий клас до купи. Лунали перші акорди урочистої музики, директор готувався до вступного слова.

Лія запізнювалася. По дорозі до школи вона помітила стареньку бабусю, яка продавала білі домашні троянди. На всі свої скромні, зекономлені кошти, які вона з такими труднощами збирала по копійці, Лія купила цілу охапку цих квітів. Їй до болю не хотілося знову бути «білою вороною» — тією самою бідною дівчинкою, яка ні на що не здає гроші, бо батькам байдуже. Сьогодні вона хотіла виглядати достойно.

На ній була біла нова обтисла кофтинка , яка підкреслювала її рівну спину, руки та талію. Та модна джинсова спідниця з китицями, яка вигідно підкреслювала кожен вигин її вже дорослої фігури. Розпущене волосся гарними хвилями спадало по плечах, розвиваючись на легкому вітрі. Швидко крокуючи в чорних балетках, Лія тримала перед собою оберемок білих троянд, і цей жест додавав її образу неймовірної романтичності.

Її поява біля класу викликала нічим не прихований подив і захват. Вона наближалася, освітлена яскравими променями вересневого сонця, і весь її вигляд випромінював впевненість.

Хлопці дивилися на неї, буквально відкривши роти.

— Ліє, ти прийшла! — першим отямився від заціпеніння Юрко. Його очі світилися щирою радістю. — Де ти пропадала все літо? Я так сумував!

— Так, Ліє, ми неймовірно скучали, йди швидше до нас! — вигукнула з натовпу Наталка, махаючи рукою.

— Привіт. Ти просто неймовірно виглядаєш, — підмигнув Руслан, розпливаючись у посмішці.

— Дякую, — відповіла Лія, і на її обличчя вперше за довгий час повернулася щаслива, легка посмішка. Вона не приховувала свого задоволення.

Протиснувшись крізь гамірний натовп дітей, Лія підійшла до класного керівника і вручила їй цей розкішний, пахучий букет.

— Дякую вам за все. Зі святом, — тихо, але щиро мовила вона.

Навколо вирувало свято, лінійка була в самому розгарі. Лія схвильованим поглядом охопила дітей та однокласників навколо, але того самого, особливого погляду їй так і не вдалося впіймати. Вона легенько штовхнула подруг ліктем.

— Наталко, Аню, скажіть... а Костя сьогодні прийшов? Щось я його взагалі не бачу.

Раптом на її плече ніжно, але відчутно опустилася важка тепла рука. Лія здригнулася і з подивом підняла очі.

Біля неї стояв високий, змужнілий парубок. Його блакитні очі світилися знайомим теплом, а модна довга зачіска з русявого волосся робила його схожим на актора з кінофільму.

— Костю... це ти?! — Лія аж розгубилася, розглядаючи його широкі плечі. — Ти став такий... такий... — вона запнулася і миттєво зніяковіла.

— Гарний, так? — перебив її Костя і засміявся своїм неймовірним, чистим сміхом. Його голос оксамитово змінився, став по-дорослому низьким і заворожуючим, а посмішка набула якоїсь магічної привабливості.

— Ти де взагалі ховався? Я тебе не бачила! — спробувала перевести тему Лія, відчуваючи, як щоки починають палахкотіти.

— Я спостерігав, — Костя заглянув їй прямо в очі, і в його погляді промайнули іскри лагідного сарказму. — Ти також стала неймовірно гарною. Не те, що раніше, — жартівливо підвів її він.

Лія остаточно зашарілася.

— Припини, — посміхнувшись, відповіла вона і, набравшись сміливості, продовжила гру: — І як нам тепер товаришувати? Коли ти тепер так притягуєш усі погляди навколо?

— Як і завжди. Хіба щось змінилося? Ми друзі назавжди, — підмигнув Костя і, як у дитинстві, легко потріпав її по каштанових хвилях волосся.

— Ей, не чіпай зачіску! — удавано нагримала на нього Лія, ухиляючись від його руки. — Краще ходімо вже до класу, лінійка якраз закінчилася.

Сміючись, Лія разом із дівчатами побігла через галасливе шкільне подвір’я до дверей старої будівлі. Вона була по-справжньому щаслива. Шкільне життя знову приймало її у свої обійми, даруючи можливість хоча б на кілька годин на день забути про холодні стіни рідного дому та його мешканців. Вона бігла вперед, і її серце співало, підганяючи вересневий вітер.