Міська школа

Перший день у міській школі зустрів мене помпезністю. Після нашої затишної сільської школи ця будівля здавалася неосяжною і холодною. Повітря було насичене запахами вологої крейди, щойно вимитої підлоги та витонченими пахощами парфумів вчительки — усе це було для мене незвичним. Місто відчувалося інакшим: швидким, блискучим і вбивчо байдужим.
На мені було латане пальто, рукави якого давно стали короткими, а те саме каре тепер здавалося не стильним, а просто «бідним». Тісні потерті туфлі нещадно тиснули, додаючи фізичного болю до мого психологічного дискомфорту.
Я зайшла до класу сама, коли всі вже сиділи за партами. Шум миттєво вщух. Десятки очей впилися в мене, вивчаючи кожен міліметр мого вигляду. У цих поглядах не було ненависті, яку я звикла бачити в батька, — у них панувала холодна цікавість, наче вони розглядали комаху під мікроскопом. Я мимоволі стиснулася, бажаючи просто розчинитись у повітрі. Але простір був невблаганним.
— Діти, знайомтеся, це Лія. Вона приїхала до нас із селища, — сказала вчителька. Вона намагалася бути гостинною, але її голос звучав так, ніби вона просила вибачення за мою присутність у цьому стерильному світі.
Я мовчки пройшла до другої парти, на яку мені вказали, тихо опустилася на стілець. Мій рюкзак, який у селищі здавався майже новим, тут виглядав брудною плямою на тлі шкіряних портфелів однокласників. 

Сусідка по парті виявилася приємною дівчинкою, але трохи відстороненою, це мене заспокоїло. Принаймні вона не дивилася на мене так, як решта. Я кілька хвилин збиралася з духом, а потім тихо сказала:
— Привіт. Я Лія. Будемо дружити?

— Ага. — вона подивилася на мене та знову занурилася у свій  зошит. 
Я не знала, чи це означає «так», але вирішила, що означає.

— Гей, привіт, «селище»! — прошепотіла дівчинка з сусідньої парти, чиє волосся було ідеально заплетено в тугі коси з яскравими стрічками. — А в тебе що, на нозі шрам? Ти що, з собаками билася?

Клас приглушено засміявся. Я відчула, як усередині знову закипає та сама гаряча хвиля, що захлиснула мене під час бійки з братом. Але я згадала своє відображення у вікні. «Я не буду такою, як вони. Я не стану звіром», — повторила я собі, наче заклинання.
— Це не твоя справа, — відповіла я тихо, але настільки твердо, що дівчинка на мить замовкла. Мій голос був твердим та впевненим, всі затихли, наче повисло у повітрі : іі не можна просто так образити.

— Юля, зараз буде контрольна. Ти будеш готуватися?-- наче бажаючи перебити потік образ встряла в розмову Наталка. Юля фиркнула і переключилася на своїх подруг. 
Тут  треба бути невидимою тінню, і тоді, можливо, мене не чіпатимуть. Це була гарна ідея на мою думку, проте життя завжди вносить свої плани.
На перервах я знову стала «невидимкою». Стояла біля вікна, спостерігаючи, як міські діти обговорюють речі, про які я не мала жодного уявлення: поїздки на море, приставки, дорогі іграшки. Я була безхатьком у світі достатку. У моїй кишені не було грошей навіть на булочку, а вдома на мене чекала бабуся з її «зайвим ротом» і коліна на твердій підлозі.
Одного разу до мене підійшов Костя — високий хлопець, лідер класу. Його очі були блакитними, а волосся — світлим, наче солома. Він був настільки гарним, що всі дівчата в класі затамовували подих, коли він проходив повз.
— Слухай, Ліє, як справи? Хочеш, покажу тобі наш спортзал? Наступний урок — фізкультура, можу провести.
Я здивовано підняла очі:
— Ти це мені? — я озирнулася, але за партою більше нікого не було.
— Ну так, ти ж не проти?
— І я! — додав Юрко з сусідньої парти. — Я теж тебе проведу. До речі, де ти живеш? Можу проводити додому.
Я зніяковіла й відчула, як щоки спалахнули рум'янцем. На мене дивилися з явним інтересом. В голові роїлися тривожні думки: «Вони хочуть посміятися? Це якась гра?». Недовіра, виплекана роками, шепотіла, що тут точно є підвох.
— Ні, дякую, мені дівчата покажуть, — відрізала я, намагаючись сховати збентеження.
На уроці фізкультури мій старенький костюм змушував мене червоніти від сорому. Вчитель запропонував зіграти у волейбол. Я не мала поняття, що це за гра, але мене поставили вперед. Раптово я увійшла в кураж, азарт охопив мене. На кілька хвилин я забула, що в мене немає нормального одягу, що я новенька, що мене розглядають. Я просто грала. Кричала, сміялася, злилася, раділа кожному вдалому руху. На майданчику я вперше за довгий час почувалася просто дитиною. Але наступна подача — і я вже лежала на підлозі з розбитим носом.
— Лія! Лія! — Костя підбіг першим, намагаючись мене підняти. За ним підскочили Юрко та Руслан. Навколо зібрався натовп. Їхні очі були зляканими. Невже вони справді переживали? Лише очі Юлії, яка поцілила в мене м’ячем, горіли злістю. Мій перший ворог. Що я знову зробила не так?
Я втекла до роздягальні. Там, перед забризканим дзеркалом, я притискала холодний рушник до обличчя. Кров зупинилася, але сором палав вогнем. Я сиділа у роздягальні й дивилася на пляму крові на рушнику. Мене бентежило не те, що я впала. До болю я звикла. Мене лякало інше. Хтось побіг до мене. Просто так. Не тому, що я була слабкою. Не тому, що від мене щось хотіли. Просто тому, що мені було боляче.
Мій мозок не знав, що робити з такою поведінкою.
«Чому вони бігли до мене?» — пульсувало в скронях.
Двері рипнули. Увійшла Юля.
— Не думай, що ти тут зірка, — процідила вона. — Не думай, що вони справді тебе прийняли. Їм просто цікаво подивитися на новеньку з села. Скоро набриднеш.

Я хотіла сказати, що мені байдуже. Хотіла засміятися. Але не змогла. Бо десь усередині вже жила думка, яку я чула роками: Ти нікому не потрібна. Юля лише сказала її чужим голосом.

— Мені не потрібна їхня допомога, — відповіла я, ховаючи тремтіння голосу.
Слова Юлі впали в саму душу. Це було логічно.
Коли я вийшла зі школи, Костя та Юрко чекали біля воріт. Вони знову пропонували проводити, згадували про злих собак за рогом.
— Я бачила вовків, хлопці, — сказала я, зупинившись. — Ваші собаки мені вже не страшні.— я намагалася бути хороброю, щоб не показати жодної своєї слабкості перед ними. Хоча з тих пір цей страх став моїм найбільшим страхом .
Вони замовкли. У моєму тоні була не похвальба, а холодна правда. Костя подивився на мене з новою силою зацікавленості — не з жалем, а з повагою.
— Ти дивна, Ліє. Але з тобою цікаво. Завтра побачимося?
— Побачимося, — коротко кинула я.