Дзеркало для хижака

У другому класі мій «бунт проти безпомічності» переріс у щось значно темніше. Роль захисниці непомітно трансформувалася в роль того, хто нападає першим. Я більше не чекала удару — я завдавала його сама. Моя старанність у навчанні тепер межувала з холодною жорстокістю на перервах. Я стала тією, кого обходили десятою дорогою.

Одного разу під час великої перерви я «притисла» до стіни хлопчика. Він був не з «хороших», але все ж таки дитиною. Він просто невдало пожартував про мої шрами на нозі, і в мене вмить потемніло в очах.

Я не пам’ятала його слів, але пам’ятала те дике відчуття влади та викривленої справедливості, що запульсувало в моїх жилах. Мої маленькі руки мертвою хваткою стиснули його шию. Він намагався вирватися, кілька хлопців кинулися мене відтягувати, але звідкись у мене взялася сила, яку неможливо описати — вона захлиснула мене повністю, наче вогонь.

— Ти думаєш, це смішно? — мій голос звучав неприродно низько, майже так само, як у Сашка в тому темному тамбурі.

— Ліє, відпусти... я ж просто... — затинався він, втискаючись у холодні кахлі й починаючи хрипіти.

— Просто що? — я наблизила своє обличчя до його, відчуваючи, як кулаки німіють від напруги. — Ти хочеш дізнатися, що таке справжній біль? Чи мені показати тобі, як виглядає страх?

У коридорі затихло. Навіть старшокласники припинили біганину, спостерігаючи за маленькою дівчинкою, яка в ту мить виглядала як розлючена вовчиця.

— Ліє, досить! — гукнула вчителька, що вибігла на шум. — Ану негайно в клас!

Я відпустила його. Діти швидко зникли в кабінеті, і в коридорі стало порожньо й напівтемно. Я підійшла до вікна, щоб заспокоїти дихання, і раптом... зупинилася.

На вулиці сіріло, і скло спрацювало як темне, глибоке дзеркало. З нього на мене дивилося чудовисько. Мої власні великі зелені очі були застиглими, скляними й порожніми. У них не було любові, не було дитячої цікавості — там панувала холодна, хижа жорстокість, яка злякала навіть мене саму.

Я впізнала цей погляд.

Це був погляд мого батька перед тим, як розга опускалася на мою спину. Це був погляд Сашка, коли він випускав вовка з ланцюга.

— Ні... — видихнула я, відсахнувшись від скла. — Це не я. Хто я? — пульсувало у скронях.

Серце, яке щойно калатало від гніву, тепер стиснулося від крижаного жаху перед самою собою. Я зрозуміла: я так відчайдушно намагалася не стати жертвою, що не помітила, як почала перетворюватися на ката. Темрява, яку в мене вливали роками, нарешті знайшла вихід і почала отруювати мене зсередини.

«Краще б тебе не було», — знову задзвеніли в голові батькові слова.

Я торкнулася свого відображення на холодному склі.

— Я не буду такою, як ти, — прошепотіла я порожнечі коридору. — Я не стану твоїм продовженням.

Того дня я вперше злякалася не побиття, не вовків і не темних кімнат. Я злякалася тієї дівчинки, що дивилася на мене з вікна. Це була моя перша справжня битва — битва з внутрішнім звіром, якого я сама ж і вигодувала, щоб він мене захистив. Але тепер я знала: цей звір може зжерти мене саму.