Між двома вовками

Тиша, що запала після клацання замка, була важчою за залізо. За дверима чувся лише хрипкий звук металевого ланцюга, що ковзав по підлозі, та низьке, дике ричання. Сашко затих. Ці кілька хвилин невідомості тиснули на вуха, а в голові пульсувала єдина думка: тікати. Треба якнайшвидше звідси вибиратися.

Я схопилася з підлоги й кинулася до вікна. Але надії розбилися об реальність: рами у залі були наглухо забиті цвяхами, а єдина кватирка перекрита міцною решіткою. У сусідній кімнаті — те саме. Пастка була продумана до дрібниць. Стась, зовсім зневірений, забився в куток і тихо хлипав носом.

— Вставай! — гримнула я на нього, намагаючись не піддаватися паніці. — Треба чекати. Раптом хтось ітиме мимо, будемо бити у вікна, щоб нас помітили!

Стась ожив, підскочив до скла. На вулиці було порожньо — розпал робочого дня, шансів зустріти перехожих майже немає. Проїхала машина, ми закричали, забили кулаками по склу, але вона промчала повз, не притормозивши. Хвилина, дві, три... Час розтягнувся, наче гума.

Раптом крізь заляпане, немите скло я побачила жіночу постать. Ми закричали з останніх сил, калатаючи у вікна: «Допоможіть!» Жінка пройшла мимо. Невже не почула? Невже це кінець?

Але вона зупинилася і повернула назад.

— Стасю! Стасю! Це твоя мама! — закричала я від неймовірної радості.

Саме цього дня тітка Ніна вирішила забігти додому в обідню перерву. Це було наше спасіння.

— Сашко! Ану хутко загнал свого звіра до комори і випустив дітей! — почувся її гнівний голос зовні.

Сашко неохоче відтягнув вовка. Двері відчинилися. Ми виходили повільно, з острахом; Стась ховався за моєю спиною. У напівтемряві тамбура я побачила Сашка. Він сидів навшпиньки, міцно тримаючи звіра за нашийник. Його погляд, вираз обличчя — усе в ньому було таким же хижим і диким, як у того вовка.

Ми вийшли на свіже повітря. Тітка Ніна схопила сина за руку і швидко повела геть. Я дивилася їм услід, а потім, ледь переставляючи ноги, поплелася до свого будинку.

Перед порогом я зупинилася. Сестри в колисці вже не було — її забрали в хату. Чи помітили вони, що мене не було? Чи шукали? Що чекає на мене за цими дверима?

Я тихо зайшла всередину.

— З’явилася?! Хто тобі дозволив кидати сестру і кудись вшиватися? — загорлав батько.

— Я... — я не встигла вимовити й слова. Розги зі свистом розсікли повітря і впали мені на обличчя. Наступні удари прийшлися по спині. Я мовчала. Не було сенсу щось пояснювати. Сліз теж не було — вони вимерзли там, у кімнаті з вовком.

Стоячи в кутку, я відчувала, як ниють обличчя та спина, як пульсує болем хвора нога. У голові паморочилося. «Якби я там померла, — думала я, — чи плакали б вони за мною так, як люди на похороні Сергія?»

Крізь вікно, наче в тумані, я побачила, як дорогою йдуть батько Сашка з якимось чоловіком. Вони несли оберемки пляшок і голосно реготали. Мені стало холодно від думки про те, що могло статися, якби ми не втекли. Але я наказала собі не думати про це.

«Завтра... завтра обов’язково буде кращий день».

Наступного ранку хата сусідів стояла порожньою. Сашко, його батько, той незнайомець і страшний звір зникли. Наче їх ніколи й не було, наче все це було лише нічним кошмаром, від якого на моєму обличчі залишилися цілком реальні криваві сліди. Зло  ззовні просто перемістилося в інше місце, лишивши по собі пустку.