Вовк за зачиненими дверима

Весна... Вона була такою теплою того року. На подвір’ї розквітла абрикоса, і її біло-рожеві пелюстки, пурхаючи, наче метелики, падали до моїх ніг. Ранній квітневий сніг, такий гарний і такий невагомий. А я стояла посеред цієї краси абсолютно занімівша, майже замерзла зсередини. Думок не було. Йти не було куди.

— Лія! Чого ти така сумна? — раптом пролунав голос Сашка з-за спини.

В його сірих очах майнула якась дивна, незрозуміла мені іскра. Він був незвично веселим і бадьорим. «Хоче мене розвеселити», — майнула наївна думка.

— Я не можу залишити сестру. Пошукай Стася, — тихо відповіла я, не рухаючись від колиски.

— А я вже і його покликав! Ходи швидко, мені тато купив нові іграшки, ви таких ще не бачили. Тільки з дому виносити не можна. Глянете одним оком і зразу повернетесь, я обіцяю.

Він якось хижо посміхнувся. Я глянула на сестру — вона міцно спала — і пішла за ним. Біля хвіртки Сашка вже чекав Стась.

— О, ти прийшла. З тобою все добре? — стурбовано запитав він, дивлячись на моє застигле обличчя.

— Так, усе гаразд. Нарешті тато вдома, — я видавила з себе подобу посмішки, хоча серце стискалося.

Ми зайшли на сусідське подвір’я з острахом.

— А у вас є собака? — запитала я, згадавши чутки.

— Ой, не переймайся, вона зачинена в коморі, — з насмішкою відмахнувся Сашко.

Ми зайшли в тамбур. Там було напівтемно, брудно і вогко — відчувалося, що в цьому домі немає жінки, яка б навела лад. Двері в кімнату були розчинені. Коли ми переступили поріг, перед моїми очима постала дивна, лякаюча картина: порожні стіни, брудний матрац посеред підлоги, старий величезний телевізор і велика жовта гумова качка. А поруч — пристрій, схожий на камеру. Я ніколи не бачила камер зблизька, але чомусь одразу впізнала її.

По шкірі пробігли мурахи. Голос у моїй голові вперше, наче спалах блискавки, прокричав: «БІЖИ!»

Я різко розвернулася, щоб вискочити, але двері захлопнулися прямо перед моїм носом. Клацання замка пролунало як постріл. Ми зі Стасем залишилися сам на сам у цій страшній кімнаті.

Стась почав хлипати, благаючи Сашка відчинити. А за дверима пролунав дикий сміх і низьке, горлове ричання звіра. Він його випустив. Справжнього вовка.

— Сашко, відчини! Мене зараз шукатиме батько, він щойно повернувся, він дуже скучив, ти ж бачив! — я намагалася говорити впевнено, чіпляючись за образ батька як за захист, хоча сама його боялася.

— Я бачив, як він тебе «шукатиме», — насміхався Сашко через двері. — Ти нікому не потрібна. А у Стася одна мама, їй байдуже, де він ходить. Я все про вас знаю.

— Відчини негайно! — серце калатало так, що здавалося, воно зараз розіб’є ребра.

Двері раптом розпахнулися. Але радості не було. У ту ж мить величезний звір на важкому ланцюгу кинувся прямо на нас. Його ікласта морда була в сантиметрах від мого обличчя. Сашко ледь стримував його, насолоджуючись нашою безпорадністю. Стась із криком забився в куток. Я впала на підлогу й завмерла, лише мої величезні, скляні від жаху очі спостерігали за цією сценою, ніби збоку.

— Ще хочете вийти? — реготав Сашко. — Вас ніхто не почує, навіть якщо вовк вас загризе. А будете пручатися — так і буде.

Переді мною стояв не хлопчик-сусід. Це була істота з холодним, жорстоким поглядом дорослого вбивці. Його рухи були надто відточеними, надто впевненими для дитини.

— Ми не будемо... — ледь чутно прошепотіла я.

— От і добре. Сидіть тихо, поки не прийде мій батько. А потім він з вами пограє, — з крижаною насмішкою кинув він і знову вийшов, замкнувши нас.

Слово «пограє» пульсувало в моїй голові, наче набат. І я зрозуміла: вовк на ланцюгу був не найстрашнішим звіром у цьому домі.