Крихкий спокій

Майже місяць ми прожили лише вдвох. Це був чи не найспокійніший і найтепліший час у моєму житті. Ми жили майже впроголодь, бо мати не працювала, доглядаючи за мною, але це здавалося зовсім не важливим. Головним було те, що ми були разом. Ми поралися по дому, вигадували якісь «смаколики» з того небагатого набору продуктів, що мали, а вечорами дивилися діафільми, занурюючись у вигадані світи.

Моя зовнішність сильно змінилася. Довге волосся після хвороби випадало шматками, тож мамі довелося підстригти мене під каре. Через те, що волосся було дуже густим, воно кумедно стирчало в різні боки. Після ліків я трохи погладшала, і тепер на мене з дзеркала дивилося пухкеньке дівчисько з каштановою зачіскою, великими зеленими очима та розсипом веснянок на носі. Друзям мій новий образ сподобався, тож я швидко перестала перейматися.

Наступали перші дні весни. Далеко від подвір’я я не відходила — не пускала ні травмована нога, ні моральна тривога: після лікарні все довкола здавалося трохи чужим. Моїми розвагами стали сусідські хлопчаки. Станіслав, рухливий і худорлявий, з волоссям чорним, як вугілля, жив лише з мамою. І Сашко, який щойно оселився поруч. Він був старшим, мовчазним, зі світлим волоссям і гострими блакитно-сірими очима, якими він пильно, наче здалеку, спостерігав за нашими іграми.

Одного разу Стась пошепки розповів «страшилку»: по селу ходили чутки, ніби батько Сашка тримає вдома справжнього прирученого вовка, тому їхню хату всі обходять десятою дорогою. Ми лише посміялися з того — у дитинстві такі казки забуваються швидше, ніж сідає сонце.

Дні ставали дедалі теплішими. Надія на щастя росла разом із травою на подвір’ї. Аж поки одного дня, коли ми втрьох гралися на сонечку, біля хвіртки не з’явився батько з моєю молодшою сестрою.

У мене всередині все завмерло.

Він мовчки зайшов у дім, залишивши візочок із сестрою надворі.

— Гляди! — кинув він мені замість привітання.

Друзі зніяковіли й поплелися по домівках. Я залишилася одна біля колиски, де тихо спало немовля. Минуло небагато часу, і з хати вийшла мати. Її обличчя було заплакане, а руки... руки були в синцях та кривавих порізах.

Мої очі стали великими й скляними. Світ навколо потемнів. Того дня я вперше побачила істину сутність батька. Наш короткий спокій розлетівся вщент, як тонке скло під важким чоботом.