Повернення в порожнечу

День виписки був буденним і сірим. Ніхто нас не зустрічав. Ми з матір’ю мовчки плелися до зупинки; нога все ще нила, і іноді матері доводилося брати мене на руки. Майже місяць у лікарні здався нам нескінченно довгим і важким випробуванням, але попереду чекало щось значно складніше.

На вулиці лютував мороз, він безжально щипав щоки та ніс, а автобус, як назло, не поспішав. Ми довго, з кількома пересадками, добиралися до нашого селища. Сил після хвороби майже не лишилося, тому в транспорті я переважно провалювалася в глибокий, хворобливий сон.

Нарешті — дім. Але рідна хата зустріла нас холодом, темрявою і гнітючою пусткою. Нас ніхто не чекав. Виявилося, що батько забрав брата й молодшу сестру і переїхав до бабусі в місто, не сказавши нам ні слова.

«Напевно, там зараз тепло і пахне смачною домашньою вечерею», — на мить майнула думка. Я мимоволі втягнула повітря носом, намагаючись вловити бодай привид того запаху, але відчула лише крижану вологість порожнього дому.

Дуже хотілося їсти, проте в хаті не було ні крихти свіжого хліба. За вікном уже заводила хуртовина. Мати поспіхом закидала дрова в піч, намагаючись вигнати цей застійний холод. Нашим "святковим" обідом стали залишки старого печива та каша, зварена на швидку руку.

Ми лягли спати прямо в одязі, міцно обійнявши одна одну, щоб хоч якось зігрітися. Було холодно і тривожно. Але в голові, наче останній вогник у печі, жевріла одна думка: «Завтра обов’язково має бути краще». З цією надією я і заснула.