Срібло на скронях

Сонце потроху сідало, розливаючи по палаті тривожний багрянець. Мої повіки знову стали важкими, очі пекло, а думки почали плутатися — марення поверталися. Навколо здійнялася метушня: мати кудись бігла, кликала медсестру, лікарі про щось палко сперечалися прямо над моїм ліжком.

Раптом з’явився він — мій лікар. Він підхопив мене на руки разом із залізною конструкцією на нозі й кудись швидко поніс.

— Що сталося? — хотіла запитати я, але не змогла.

Знову сліпуче світло операційної, швидкий укол, метушливі тіні й дзвін залізних інструментів. Цей звук нагадував мені брязкіт важких сережок... «Я не хочу... Хоча, а раптом я нарешті піду Додому?» — майнула остання думка.

Але цього разу не було ні світла, ні тунелю, ні голосу. Все навколо розчинилося, наче тихий сон— глибокий, безмежний і зовсім порожній.

Друга операція була терміновою відповіддю на новий спалах хвороби — різкий та непередбачуваний. Мій лікар, наче янгол-охоронець, спрацював миттєво. Він знову мене врятував. Чому? Цього разу я спала ще довше, ніж першого.

Коли я нарешті розплющила очі, наді мною знову була біла стеля. Отже, я не вдома. Обличчя матері схилилося зовсім близько, в її очах застиг первісний жах. До ліжка підходили інші дорослі з палати, щось тихо говорили, намагалися втішити.

— Та не переживайте ви так за волосся! Головне — жива залишилася, — кинула моїй матері сусідка по ліжку.

Я здивовано підняла брови. Мати помітила мій погляд, обережно допомогла мені сісти, підперла спину подушками й мовчки простягнула дзеркальце.

Зі скляної глибини на мене дивилося бліде виснажене дитяче обличчя з великими втомленими очима. Моє каштанове волосся тепер було іншим: біля самого обличчя чітко виділялися сиві пасма. На них, наче іній, сріблом виблискували промінці сонця.

— Ти тільки не переживай, усе буде добре. Так теж гарно, справді... — щебетала мати, але я чула, як тремтить її голос.

Я дивилася на своє відображення й не розуміла її розпачу. Мені було байдуже. Всередині оселилася порожнеча й непереборне бажання спати.

— Так, мамо. Мені так теж подобається, — тихо мовила я, аби лише заспокоїти її.

Я сповзла на подушки й заплющила очі. Насправді я не спала. Я чула, як пошепки перешіптуються жінки, як важко зітхає мати, як у коридорі бігають діти, які вже майже одужали... Але я була далеко звідси. У своїх думках я бігла до Лісу, туди, де панували тиша й спокій, за якими я так неймовірно скучила.