Ціна подорожника та мій маленький секрет

Наступного ранку я прокинулася у великій світлій палаті. Навколо — ряди ліжок, чужі люди, лікарняний шум... Виявилося, що я проспала майже добу. Мати була поруч: вона заснула прямо на табуретці, безсило схилившись біля моїх ніг.

Я перевела  погляд на свою ногу. З моєї ноги стирчали холодні металеві дроти. Вона була схожа на деталь робота, якого ще не встигли сконструювати до кінця. Затамувавши подих, я тихо розглядала кімнату, намагаючись звикнути до цієї нової «залізної» частини себе. Згодом мати здригнулася й розплющила очі.

— Ти опритомніла, слава Богу… Ти так довго спала! — вигукнула вона й миттю побігла кликати лікаря.

За хвилину до палати зайшов високий чоловік у білому халаті, супроводжуваний кількома жінками-колегами. Мати боязко трималася позаду. Лікарі про щось гомоніли, оглядаючи мою дивну ногу. Високий чоловік із проникливими блакитними очима нахилився до мене:

— Як справи? Нічого не болить? Скільки пальців ти бачиш?

«Що за дивні питання», — подумала я, але слухняно відповіла:

— Все добре. Бачу три.

— Це був гострий остеомієліт, — кинув лікар, обернувшись до моєї матері. — Добре, що ви не забарилися, не прийняли рішення накладати гіпс, а швидко привезли її сюди. Інакше ми б її втратили…

Мати промовчала, лише зблідла ще дужче.

— Чому ж так сталося? — ледь чутно, з острахом спитала вона.

— Це наслідки недолікованих хвороб, які «осіли» в кістках. Рано чи пізно вони б усе одно проявилися.

Я бачила, як мати зніяковіла. Вона добре пам’ятала нашу домашню «аптечку»: подорожники, гірчичники та відвари ромашки... Вона вірила, що мої бронхіти й задишки мають минути самі собою.

Лікарі пішли. У палаті знову запала тиша, яку порушувало лише віддалене дитяче скиглення десь у коридорі. Сонце яскраво світило крізь вікно, і лагідні промінчики падали прямо на моє ліжко. Я дивилася на них і раптом чітко зрозуміла: тепер моїми розвагами будуть не ігри з однолітками, а ці сонячні зайчики та власні думки.

Про те, що сталося в операційній, я так нікому й не розповіла. Я знала: вони не зрозуміють. Навколо було багато людей, у ліжках лежали такі ж діти, але я була абсолютно одна у своєму світі. Я до дрібниць пам’ятала те відчуття легкості й той неземний стан, коли дивилася на своє нерухоме тіло згори. Ця таємниця тепер належала тільки мені.