Облава

Наступні дні селище нагадувало розтривожений вулик. Спокій зник, поступившись місцем важкому, липкому страху. Вулиці спорожніли, а ліс, що раніше вабив прохолодою, тепер здавався стіною, за якою причаїлося справжнє зло.

Невдовзі приїхала міліція, а за ними — вантажівки з солдатами. Їх було багато: молоді хлопці у формі, зі зброєю, з серйозними, напруженими обличчями. Вони вишикувалися в ланцюг і рушили прямо в моє королівство. Я дивилася крізь вікно, як вони топчуть той самий мох, де я нещодавно бавилася з вужами, як вони прочісують чагарники, де я викопувала свої джерела. Ліс більше не належав мені — він належав закону та смерті.

Облава тривала довго. А потім усе скінчилося.

Тихий шепіт дорослих на кухні змінився на полегшені вигуки. Спіймали. То був не «демон» і не звір із легенд. Це була «людина», яка виглядала як усі, але носила в собі темряву, страшнішу за будь-яку хуртовину. Мій світ перестав бути безпечним. Його знайшли в самих хащах, там, де дерева стояли найщільніше.

Селище видихнуло, але я — ні. Для дорослих небезпека минула, бо вбивцю посадили за ґрати. А для мене світ назавжди змінився: я дізналася, що найстрашніші монстри не ховаються під ліжком чи в казках. Вони ходять тими ж дорогами, що й ми, і дивляться на нас людськими очима.

Солдати поїхали, міліція зникла, але тиша, що повернулася в ліс, тепер була іншою. Вона була мертвою.