Коли приходять тіні

Інколи я бавилася з місцевими дітлахами. Компанія була різношерста, і наймолодшою, як ви здогадалися, була я. Ми розважалися не по-дитячому: лазили по деревах, кидали ножі в землю, палили багаття, власноруч колотили порох і підривали його, гралися в хованки чи у мʼяча. Було весело, лячно, та й у ці миті я почувалася по-справжньому щасливою. Але один випадок змінив усе.

Весна того року була пізньою. Я трохи занедужала й сиділа вдома, споглядаючи з вікна за іграми надворі. Вже кілька днів я не бачила свого сусіда й друга — Сергія. Він був запальним хлопчиною, років на три старшим за мене: гарний, чорнявий, худорлявий, із великими карими очима. Він мені тоді по-дитячому подобався — справжній розбишака. Востаннє я бачила його на галявині: він грався з усіма, раптом упав, знялася якась метушня… Більше Сергій не зʼявлявся на моїй вулиці.

— Мамо, а де дівся Сергій? — запитала я якось вранці.

Мати відвела погляд і відвернулася. Тиша в кімнаті стала майже фізичною.

— Немає його, — сухо кинула вона.

— Скільки мені ще сидіти вдома? Я хочу гуляти! Хочу до лісу!

— Ніякого лісу більше не буде! Забудь! — гримнула вона на мене, і в її голосі почувся неприхований страх.

Минув ще день. З коридору долинав шепіт дорослих — тривожний, уривчастий. Раптом я чітко почула: «Сергія знайшли». Хто? Де? Що сталося? Питання роїлися в голові, але ніхто не давав відповідей. Навколо розлилася важка, тягуча німота.

Наступний ранок видався похмурим і холодним, наче сам день передчував лихо. Сонце іноді намагалося пробитися крізь хмари, але вони невблаганно давили, закриваючи світло. Це був занадто похмурий ранок для весни.

Я нудилася в тісній двокімнатній квартирі старого барака. Було душно, нестерпно хотілося на волю. Старший брат кудись зник. На мене лишили малу сестру в люльці — вона спала, а я з жахом думала, що робитиму, коли вона прокинеться.

Хотілося пити. Я виостилась під люлькою з книжкою — читати я вже вміла, попри малий вік. Але тривога, що оселилася всередині, не давала зосередитися на літерах. Раптом знадвору долинув шум. Я звелася на навшпиньки, намагаючись зазирнути у вікно крізь мамині вазони, що густо стояли на підвіконні й заважали щось розгледіти.

По вулиці йшла юрба людей. «Дивно, — подумала я, — ніколи на моїй вулиці не бачила стільки людей». Вони йшли повільно, схиливши голови, дехто плакав. Я ніколи раніше не бачила нічого подібного, і моє маленьке тіло інстинктивно зщулилося. Четверо чоловіків несли труну.

У голові пульсувало лише одне ім’я: Сергій.

Я повільно опустилася на підлогу, зробила крок назад, наче намагаючись «розбачити», стерти це з пам’яті. У вухах стояв білий шум. Це було вперше, коли я зустрілася з нею… зі Смертю.

Як це — коли приходить Вона? Смерть? Як її зустрів Сергій? Йому було лячно?

Сестра прокинулася, але я не звертала на неї уваги. Вона мовчала, та мені було байдуже. По моїх дитячих щоках тихо котилися сльози. Чому? Хіба я не була занадто малою для такого горя? Що я могла розуміти? Але цей біль був майже фізичним, він скував моє тіло, наче крижаний панцир.

Тоді я вперше відчула цей страшний, нестерпний тиск у скронях. Здавалося, голова розколюється навпіл, розділяючи моє життя на «до» та «після». А потім настала тиша. Глуха й порожня.