Село та ліс

Моє дитинство пахло хвойною смолою та вогкою землею.

Наше селище було невеликим: кілька вулиць, школа, палац культури та пара магазинів. Єдина довга вулиця простягалася вздовж усього селища. Вона вела в нікуди й водночас у цілий світ — до лісу. Головним був не дім. Головним був Він.

Він починався просто через дорогу, за низьким парканом. Величезний, прадавній, він дивився на мене темними очима соснових крон. Поки однолітки бавилися на подвір’ях, я зникала там годинами. Уже в шість років моїми найкращими друзями були жаби та вужі; я збирала ягоди, знала грибні місця, ловила рибу… і майже завжди була сама.

Достатньо було перейти дорогу — і світ дорослих із їхнім буркотінням, сварками та побутовими клопотами залишався позаду. Під ногами м’яко пружинив мох, а високе небо лише зрідка пробивалося крізь густе гілля, малюючи на моїх руках золоті візерунки світла.

Там я не була просто маленькою дівчинкою. Там я ставала частиною чогось значно більшого. Я знала кожну покручену сосну, кожну галявину, де сонце затримувалося найдовше. Мовчання дерев було для мене зрозумілішим за людські розмови.

Серед шелесту листя я ховалася від реальності, яка вже тоді почала показувати свій непростий характер. Там мені не потрібно було вдавати когось іншого. Дерева не ставили запитань і нічого не вимагали. Вони просто дозволяли мені бути.

А я по-своєму віддячувала їм. Розчищала замулені джерельця, викопувала нові виходи для води. Згодом люди почали приходити туди з відрами та пляшками. І це наповнювало мене дивною, тихою радістю.

Та вода була неймовірною. Навіть зараз, через багато років, я пам’ятаю її смак — холодний, чистий, живий. Можливо, саме тоді я вперше відчула, що можу змінювати світ навколо себе, нехай зовсім трохи. Просто допомігши маленькому джерелу пробитися крізь землю посеред великого лісу.