Село та ліс

Моє дитинство пахло хвойною смолою та вогкою землею. Наше селище було не дуже великим, декілька вулиць, школа, палац культури та пару магазинів. Моя вулиця розтягнулася  вздовж лісу ; вона вела в нікуди і водночас — у цілий світ. Але головним був не дім. Головним був Він.

Прямо через дорогу, за низьким парканом, починався Ліс. Величезний, прадавній, він дивився на мене темними очима соснових крон. Поки однолітки бавилися на подвір’ях, я зникала там годинами. Вже у шість років моїми найкращими друзями були жаби та вужі; я збирала ягоди, знала грибні місця, ловила рибу… і майже завжди наодинці.

Крок через дорогу — і світ дорослих із їхнім буркотінням та побутовими клопотами розчинявся. Під ногами м’яко пружинив мох, а високе небо ледь пробивалося крізь густі гілки, малюючи на моїх руках золоті візерунки. Там я не була просто маленькою дівчинкою. У лісі я ставала частиною чогось великого. Я знала кожну покручену сосну, кожну галявину, де сонце затримувалося найдовше. Мовчання дерев було для мене зрозумілішим за людські розмови.

Там, серед шелесту листя, я ховалася від реальності, яка вже тоді почала показувати свій характер. Ліс не ставив запитань. Він просто дозволяв мені бути. А я віддячувала йому: розчищала землю й викопувала маленькі джерела. З часом люди почали ходити до них по воду. Та вода була неймовірно смачною — її крижану прохолоду я відчуваю на губах навіть сьогодні.