Я народилася в мороз

Я народилася наприкінці грудня, коли світ навколо остаточно здався лютому холоду. На дворі хуртовина несамовито креслила небо, намітаючи двометрові кучугури, наче намагалася назавжди замурувати входи до цього життя. Мороз. У палаті — тьмяне, хворобливе мерехтіння радянських ламп, що здригалися від кожного пориву вітру за вікном. Усі навколо метушилися, кричали, щось вимагали... А мені вже тоді цей світ був абсолютно зрозумілим. Він був гучним, різким і нескінченно чужим.

Виписка. Все так само нестерпно холодно. Світ зустрів мене не обіймами, а морозом. Чому так незручно і мокро? Бррр. Мороз тиснув під мінус тридцять, витискаючи повітря з маленьких легень. Я чула хрускіт снігу під важкими кроками матері й роздратоване батькове бурчання.

Машини та автобуси не ходили. Світ завмер, скутий кригою, і ми мали пішки дістатися автобусної зупинки, щоб якось доїхати з міста в селище. У той момент я майже не відчувала власного тіла. Холод був єдиним, що я знала про це життя. Він був моїм першим учителем.

Прокинулася я від незвичного тепла й затишного тріскоту полін у печі. Тут було інакше: пахнуло горілим деревом, вугіллям і старою хатою. Хотілося їсти...

Так почалася моя нелегка історія. Я вижила в ту ніч, коли навіть метал тріскався від морозу. Я ще не знала, що цей холод супроводжуватиме мене роками — у поглядах найрідніших, у тиші операційних, у жорстокості сусідських дітей. Але я також не знала, що всередині мене вже тоді зародилося маленьке сонце, яке не дозволить мені замерзнути остаточно.