Глава 2 Приїзд до Львова

Я був сонний і невиспаним, коли приїхав у це чарівне місто — Львів. У мене ще залишався трохи часу до вступу, тож я вирішив прогулятися й ближче роздивитися місто, де мені судилося почати нове життя. Раніше я ніколи тут не був, і мені хотілося обійти його повністю, вдихнути його повітря, запам’ятати кожну вуличку. Кава з круасаном, яку я тоді вперше спробував, і досі не виходить з моєї голови.

Але часу було обмаль. Викликавши таксі, я поїхав до академії, де на мене чекали перші випробування. Вступні іспити на силу та розум стали для мене справжнім ударом: я не зміг. Моє тіло виявилося занадто слабким, зайва вага — ворогом, із яким я ще не встиг поборотися. Сидячи розчавленим, я питав себе: «Що тепер?»

Та згадав, що при академії є коледж, де готують таких, як я, новачків без належної підготовки. І я вирішив спробувати. Спроба виявилася вдалою — мене зарахували. Тоді я вперше отримав форму: берці, кітель і кепку. Вона висіла на мені мішком, але я був неймовірно щасливий. Щасливий не тому, що форма личила, а тому, що я залишався у Львові й не повертався додому слухати від мами, що я не зміг.

У цей важкий час мене підтримувала вона — Діана. Ми продовжували спілкуватися, але я не міг приділяти їй стільки уваги, як раніше: служба й нове життя забирали всі сили.

Я добре пам’ятаю свій КМБ — курс молодого бійця. Це був місяць справжнього жаху. Я стрімко худнув, тіло постійно просило солодкого, але старші навіть не дозволяли й подумати про це: «Ти маєш бути сильним, ти військовий». Дні були наповнені полігонами, маршами, фізичними навантаженнями й недосипанням. Було важко. Дуже важко. Але я витримав.

Потім була присяга. Ми, зовсім молоді хлопці, стояли у строю й клялися у вірності Україні. Коли я вимовив слова присяги, то відчув, як став іншою людиною. Я став військовим. Але це було лише початком.

Далі почалося справжнє життя в казармі — постійний контроль, сувора дисципліна й відчуття, що чогось бракує. А бракувало мені її — Діани. Телефони забирали на день, і лише ввечері, втомлений до знемоги, я міг написати їй або почути її голос. Ми говорили до ночі, хоч вона завжди благала:
— Коханий, лягай спати. Тобі ж вставати о шостій ранку.
Але я не хотів. Для мене найкращим сном був її голос. Я слухав, як вона розповідала про свій день, про прості радощі цивільного життя: прогулянку з подругами, фільм, смачну вечерю. А в мене була лише казарма, залізне ліжко й заряджений телефон, який давав змогу почути її.

Так тягнулися дні, тижні, місяці. І ось нарешті настав він — довгоочікуваний день відпустки.