Глава 4

Уляна

У голові гуло, важкі повіки мало не тиснули на очі, але Уляна змусила себе їх підійняти. Над нею стояли мама та Кулик, а ще водій, тобто лікар. Та жінка на вході назвала його кимось незвичним, малопоширеним ім'ям.

Подробиці не хотіли спливати в пам'яті, як і те, чому Уляна опинилася в палаті. Втомлена, вона знову заплющила очі та прислухалась. У тихій розмові, що точилась поруч, пролунало її ім'я, а потім прохолодна долоня притулилася до Уляниного чола.

— Та в неї лихоманка! — пролунав стривожений голос Нани.

— Субфебрильна температура, — заперечив лікар-водій. — Принаймні зараз. Виміряв, поки ви розмивалися після операції.

І вона нічого не відчула?! Неймовірно!

Цієї ж миті Уляна усвідомила що лежить на ліжку в одній білизні, до того ж зовсім не призначеній для чужих очей. Під ковдрою, та все ж… А ще поруч стояла крапельниця. Уляні вперше підключили крапельницю.

— Ти міг покликати мене, Любичу, поки Жанна була зайнята, — пробурчав Іван Софронович.

— Я надавав допомогу, — спокійно відреагував лікар-водій.

То він Любич?

— Тільки це тебе й виправдовує, — незадоволено зауважив Іван Софронович.

— Я не потребую виправдання.

Уляна одразу ж стала на бік лікаря Любича. Кулик — не та людина, яку дівчина хотіла б побачити насамперед. Взагалі побачити.

— Іване Софроновичу, — Уляна мимоволі скривилась. Мама досі продовжувала кликати чоловіка при сторонніх на ім'я та по батькові. — Зараз важливіше інше. Чому Улянка в нестямі? Вона ніколи не непритомніла.

Впала? На очах у воді... Любича? І як вона при цьому виглядала?

— Тиск знижений, прискорене серцебиття, температура тридцять сім і п'ять, шкірні покриви вологі, знижена кількість глюкози в крові, загальний аналіз буде готовий за... — Мабуть, Любич дивився на годинник. — … сорок п'ять, максимум п'ятдесят хвилин.

— Гіпоглікемія, — висловився Кулик. — Напевно сидить на якійсь модній дієті.

— Дієти її не цікавлять. Улянка любить попоїсти, якщо не забуває, — заперечила Нана.

— Мене турбує температура, — додав Любич, але про їхню вчорашню подорож під дощем промовчав. Хоч водій трапився небалакучий, вже добре. У цьому випадку добре.

Це була друга позитивна якість, виявлена Уляною у Любичеві.

— Навіщо вона прийшла до лікарні? — невдоволено зауважив Кулик. — Ніколи не приходила, а тут на тобі. Ти їй телефонувала?

— Ні, але… Я про це міркувала. — Уляна внутрішньо зіщулилась. У голосі Нани пролунало стільки жалю, що донька майже її пробачила. — Що, коли Улянка захворіла та прийшла просити про допомогу? І… Можливо, все ж варто покликати… Віктора?

— Це — погана ідея, — сказав, як відрізав Іван Софронович.

— Чому ж? — не витримала напруги Уляна. — Хіба мій хлопець не має права знати, що я зомліла?

— Улянко! — вигукнула Нана і кинулася до неї, поцілувала, заметушилася поруч, поправляючи ковдру. — Доню, ти як? Щось болить?

Нестерпно хотілося сказати, що болить усе, бо насправді так і було, але Уляна промовчала. З Наною вона побалакає згодом.

— От і добре. Розповідайте, що вас турбує, — Любич діловито взяв її за руку, щоб перевірити пульс. А що означає його «добре»? Яке тут взагалі може бути «добре»? — Не лихоманить? Голова не болить? Не крутиться? Вас не нудить?

— Нудить, — зізналася Уляна. Її насправді нудило, Хоча, що цілком імовірно, це була реакція на родичів.

Любич миттю поглянув їй в обличчя, далі — на її живіт.

— Давно?

— Ну… – Уляна замислилась.

— Ви випадково… не вагітні? — суворо поцікавився Любич.

Відповісти Уляна не встигла.

— Ти чекаєш на дитину? — натомість вигукнула Нана й обернулась до Кулика. Той насупився.

— Тільки цього нам не вистачало.

В Уляни виникло нестерпне бажання підтвердити припущення лікаря.

Вона набрала в легені повітря, кивнула та видала на видиху:

— Ні.

Присутні теж видихнули. Голосно.

— Можливо, народжували нещодавно? — не відставав Любич.

— Дею! — не витримала Нана.

— Ти народила? — разом вигукнули Кулик і Віктор, який несподівано увірвався до палати. — Якщо так, то я готовий одружитися, — продовжив лише її колишній коханий. Тобто, не колишній, звісно ж.

— Скачко, опануй себе, — ледь не прогарчав Іван Софронович.

— А як же я? — почувся від дверей ніжний, жалібний голосок. Всі обернулися та втупилися на Лелю. Та схлипнула та вибігла з палати.

У цю мить Уляні здалося, що вона грає у якійсь трагікомедії, і це її страшенно розсердило. Адже вона хотіла лише побалакати з Віктором!

Але й брехати у подібній ситуації Уляна вважала негідним.