Глава 2

Гордій

«Як же недоречно!»

Ця думка, немов скалка, застрягла в голові у Гордія Любича, хірурга та філантропа, і не хотіла звідти зникати. Що й не дивно, адже причина її виникнення продовжувала маячити перед очима.

Чому філантроп? Бо тільки він погодився б перегнати автомобіль з міста до міста в таку негоду. Однак кому ж допомагати, як не сестрі? Світлана тільки-но отримала права та одноосібно не впоралася б з таким завданням.

Ще якихось сорок п'ять хвилин, максимум година, і він доставив би машину за місцем призначення, повечеряв і подрімав, а потім подався на чергування. Потрібно ж було напоротися на ненормальну, що вискочила на дорогу, наче чорт з комина? Чи як вона там себе обізвала — кікімора?

Добре, що він помітив її здалеку, проте в зливу разом з туманом похмура жіноча постать посеред дороги цілком могла виявитися нереальною. Одні мокрі пасма чого варті. Ніколи не вгадаєш, що у таких на думці.

Гордій майже не жартував, коли питав про ножа. В його практиці траплялися ножові поранення, хоча здебільшого й побутові. І скло не хотів опускати не випадково — автомобіль же не його. Та окрім безпардонної сміливості, що з першої хвилини впадає в очі, в цій дівчині відчувався і якийсь завуальований відчай, який і змусив Гордія з нею потеревенити.

«Тільки до автозаправки, Дею», — нагадав собі Любич, рушаючи з місця та поглядаючи у бічне дзеркало на автомобіль незнайомки. Зосереджений вираз на блідому обличчі змусив Гордія посміхнутися. Дівчина точно їхала таким чином уперше. На щастя, до автозаправної станції було недалечко.

«Здається, все».

Трос покладено в багажник авто дівчини, його машина заправлена. Ось тільки кікімора якось не поспішає зникати, а її «дякую» дуже нагадувало «тут ще дещо». Точно щось задумала. Цікаво, що?

Дей і сам не знав, що змусило його вирушити за кавою, адже після поїздки збирався подрімати. Коли він вийшов з будівлі автозаправної станції, дощ все ще йшов, щоправда, не так інтенсивно. Авто кікімори стояло на своєму місці, що не дивно, а ось господарка автомобіля кудись поділась. Проте інтуїція нашіптувала Любичу, що ця дівчина ще про себе нагадає.

Несподівано Гордій згадав, що не замкнув автомобіль. На щастя, за такої погоди ніхто не поспішав за бензином. Відчинивши дверцята з боку водія, чоловік виявив у салоні пропажу, але зовсім не здивувався. Невже починає звикати? Тільки цього й не вистачало.

— Плануєте викрасти мій автомобіль? — пробурчав Дей, акуратно склав накидку мокрим усередину та вмостився на своє місце.

Кікімора зібрала волосся у хвіст, і на світ з'явилось досить миле личко з величезними сірими очима та виразними губами, які після його слів скривились у легкій усмішці.

«Не піддавайся на маніпуляції, Дею».

— Як можна? Навпаки, я вартувала, щоб його не поцупили зловмисники.

— Тоді дякую. І… до побачення.

Дей повернувся до дівчини, сперся рукою об кермо та терпляче чекав, коли та почне озвучувати свої плани. Здогадуватися можна скільки завгодно, проте завжди краще почути все з перших вуст.

— Так, звісно. — Невже він помилився, і дівчина зараз вийде під дощ, щоб розвіятись у тумані? — Але… — «Сміливіше, кікіморушко, сміливіше. Я майже згоден». — Ви ж все одно прямуєте до міста. Висадіть мене де вам зручно.

— Мені?

— Ну, так. Я потім громадським транспортом дістануся. У мікрорайон Центральний.

«Ай, молодець! Такій палець до рота не клади, бо відкусить. Ось тільки хто там у неї живе в Центральному?»

— До знайомих їдете чи додому? — «Дарма спитав, Дею». Не чекаючи на відповідь, Любич завів мотор. — А ваш автомобіль хто вартуватиме?

Зрозумівши, що вмовляння подіяли, незнайомка помітно пожвавішала, навіть щоки почервоніли.

— Я вже домовилась про паркування. Гроші потрібні всім. До речі, скільки коштуватиме проїзд? Втім, заплачу, скільки скажете.

Обручки на пальці не спостерігалося, але Дей ризикнув запитати:

— Татко у вас мільйонер, чи… чоловік — бізнесмен?

Любич прямо відчув, як дівчина розлютилася. Чим, цікаво, він її зачепив — першим припущенням чи другим?

— Ви з якою метою цікавитесь? — крізь зуби процідила кікімора. Натяк на довірливість між співрозмовниками негайно зійшов нанівець.

— Із загальноосвітньою, — примирливо пояснив Дей.

— Тоді, вибачте, але це — сімейні справи. Їдьмо? Здається, хтось поспішав на чергування.

— Злопам'ятна ви. Але вже як є. Рушаймо.

Дей вирулив на трасу.

* * *

Уляна

Здавалося б, Уляна мала бути задоволеною. Адже їй вдалося вмовити кудлатого водія підвезти її до міста, але після згадки про батька та можливого чоловіка настрій у неї зіпсувався, що, втім, не дивно.

Хлопець, за якого Уляна планувала вийти заміж, має намір одружитися з іншою. Хто ж у такій ситуації веселиться? Проте, поки весільні обітниці не вимовлено, ситуація ще піддається виправленню. Уляна не вірила, що Віктор став до неї повністю байдужим. Вона збиралася зробити все можливе та неможливе, щоб запланована сестрою подія не відбулась.