Глава 1

Уляна

Уляна вийшла з салону автомобіля та голосно, від душі, вилаялася. Вона швидко змокла під зливою у своєму сірому дизайнерському пальті, проте не це було найстрашнішим — її машина заглухнула. Що трапилося з автомобілем, Уляна не знала. Покажчик рівня палива не блимав — залишилось обмаль, але до автозаправки мало б вистачити. Світло в салоні вмикалось, отже, акумулятор теж справний.

«Що ж іще? І це за п'ятдесят кілометрів від пункту призначення!»

Саме там мешкали рідні Ульяни. А ще Віктор.

«Зрадники — усі до одного. Але ж мама… Чому ж вона не повідомила?»

Уляна відкинула з обличчя намоклі каштанові кучері та копнула чорним з вишивкою черевиком на товстій підошві по шині свого авто. А ще пораділа, що не вбралася в замшеві чобітки. Черевики, звичайно, теж шкода, але хоч ноги залишаться відносно сухими.

Що ж робити?

Наче навмисне, обраною навігатором дорогою рухалося вкрай мало автомобілів, до того ж переважно вантажівки. У своєму теперішньому стані Уляна була згодна й на вантажівку, але майже всі вони прямували в протилежному меті напрямку.

Що за невезіння?

Уляна знову вмістилася в салон своєї машини, дістала з бардачка паперові рушники та промокнула обличчя, потім волосся. Оглянула своє нове пальто. Діагноз лунав би приблизно так — «Реставрації не підлягає». Зазвичай так мовив про зіпсовані моделі Улянин педагог, який викладав дизайн одягу. Уляна жодного разу не чула від нього таких слів стосовно своїх робіт.

Три роки минуло, як вона закінчила університет і розпочала дизайнерський бізнес разом з двома друзями. Вони винайняли напівпідвальне приміщення в сусідньому місті, оскільки плата за оренду там виявилася меншою аж вдвічі, і почали створювати незвичайні, вельми оригінальні моделі в крамничці під назвою «Ґудзик», розраховуючи на дівчат від шістнадцяти до тридцяти. Але, як не дивно, їхній одяг зацікавив і старших на вигляд жінок, які не оголошували про свій вік. Похвалитися успіхами у конкурсах однодумці поки що не могли, але працювали над сукнями та костюмами для сезону літо-осінь наступного року не покладаючи рук.

Поринувши в улюблену справу, Уляна все рідше приїжджала додому. Надворі стояв жовтень, а востаннє вона відвідувала рідних восьмого березня, і лише тому, що цього дня народилася її мама — Жанна Сергіївна Мальвінець, яку всі називали просто Нана.

Тоді ж Уляна зустрічалась і зі своїм хлопцем Віктором Скачко, але нічого особливого чи підозрілого не помітила.

А ще навіть зараз вона пам'ятала день, коли вперше його побачила.

То був особливий рік для їхньої родини. Улянина мама вийшла заміж за Івана Кулика, і вони переїхали до нового будинку в престижному районі міста.

Шістнадцятирічна Уляна не надто поважала свого вітчима, проте ще менше їй подобалась дванадцятирічна зведена сестра Олена, або Леля, як називав її батько. Дівчата ніколи не розмовляли відверто, по-сестринськи, чи навіть як просто подружки не ділилися секретами. Менше того — вони ненавиділи одна одну з усією силою юної душі. Тільки Улянин гнів бачили всі, а Леля свій приберігала для особливих випадків, коли можна було вдарити в спину, зачепити найболючіше.

Після переїзду Уляні довелося поміняти школу на іншу — елітну, а однокласники зустріли новеньку вороже. Вони осміяли її кучеряве волосся, високий зріст і навіть сумку в стилі печворк, яку Уляна пошила власними руками. І коли вона стояла посеред класу розгублена та майже розчавлена через глузування, до неї підійшов симпатичний хлопець, як на Улянин смак, найпривабливіший з присутніх. Віктор простягнув руку за її сумкою та запропонував провести додому.

З того часу вони майже не розлучалися. Рідні настільки звикли бачити їх разом, що ніхто не сумнівався, що рано чи пізно парочка одружиться. Тільки Леля дула губи, незадоволена таким станом речей.

«Потрібно було виходити заміж, коли тобі пропонували, Уляно».

Але ж вона не могла припустити, що все обернеться саме так. Як у таких випадках кажуть — ніщо не віщувало?

Уляна пішла вчитись на дизайнера одягу, а Віктор — на лікаря. Вони продовжували зустрічатись, але вже рідше. Вітчим Уляни організував Віктору чергування у хірургічному відділенні, а вона сама все більше часу витрачала на творчість. На останньому курсі вони з Віктором вперше розлучилися надовго, бо Уляну відправили на річну практику до іншого міста. Тоді вона не підозрювала, що щось чи хтось зуміє завадити їхнім з Віктором планам.

«Хіба хтось заважав тобі перевіряти — що, як і з ким?»

Уляна помилялась, коли вважала їхнє з Віктором кохання вічним, а його пропозицію одружитися — поза часом. Він приїжджав до неї, але не надто часто. Останнім часом Уляна помічала у ньому якусь відстороненість, але списувала це на втому. Кожного разу Віктор цікавився, коли вона повернеться додому, а Уляна лише знизувала плечима та відповідала, що скоро, тільки змайструє дещо й одразу ж… Але одразу не вийшло.

«Як же так, Віть? Невже відвик?»

За справами Уляна не думала про те, що поруч з її хлопцем крутяться інші дівчата. А що цією дівчиною стане Леля, навіть припустити не могла. На її зведену сестру Віктор ніколи не звертав особливої уваги. Принаймні, Уляні так здавалось.