Козацький рід

Колись давно жив собі у Сабадаші старий козак Мехтод. Так собі добре жив, заможно. Мав гарну хату на дві половини, пасіку, сяке-таке господарство, коника, корову – одне слово, хазяїн на всю губу. Жив він на околиці села – якраз ото, де дорога повертає попід Гандреєву вербу та на Охматів над самісіньким лісом.

Добрий чоловік був Мехтод – жінку любив, коли-не-коли її слухав, до роботи не силував, а так, як сам працює з ранку до ночі, то й вона з ним.

Народився у них синочок. Назвали його Семеном, а за кумів узяли Віника і дядька Тимухтея. Підріс Семенко, батько його козацьких звичаїв навчив, у школу віддав, а як уже в колодочки вбився, то під горщика обстриг і на Січ відправив – до Бузівського куреня, та звелів, щоб кошового слухав.

От якось перед Різдвом жінка Мехтодові й каже:

– Агов, чоловіче, чи ж ти не знаєш, що у нас дрова скінчилися – уже нема й патичка, щоб у піч стромити?! Скоро кабанчика колоти, ковбаси шкварити, а ти і в вус не дмеш? Ану, до-ста на печі лежати – гайда до лісу по дрова!

Запряг Мехтод конячину у сани та й потяг по снігу до лісу. Заким дерево сухе вибирав, заким рубав його, заким на цурпалки його чепуляв, заким на сани складав – уже й посутеніло. Коли давай назад повертати, аж за ним і сліду немає – ні дороги, ні стежки: самі дерева стіною стоять.

Блукав, блукав Мехтод – біда, не може з лісу вийти. Уже й кінь притомився, уже й зовсім темно стало, та ще й віхола зірвалася. Стало Мехтодові лячно, а тут ще й вовки завили – доведеться пропадати. Ні рушниці, ні шаблі Мехтод з собою не взяв, а сокирою та пилкою від вовків не відбитися. Почав Мехтод коня поганяти, а той ледве дибає.

– Ой, – каже Мехтод, – коли б якийсь чорт мене звідси вивів, то, здається, все б за те віддав…
Тільки сказав – як тут-таки з-за сухого дуба вискакує чорт. Худий, рудий і рогатий.

– А що, – питає, – заблукав, козаче?

– Та заблукав, матері твоїй перековінька, – каже Мехтод.

– А як виведу тебе з лісу, то що даси? – питає чорт.

– Я б тобі, гемонському синові, гарних різок би дав, та біда змушує. Кажи, що хочеш.

– Віддай мені, Мехтоде, те, що в тебе дома з’явилося, поки тебе не було.

Замислився Мехтод, – добрий хазяїн все у своєму хазяйстві знає. Що ж там нового може за день з’явитися? Хіба у курки яйце знайшлося – так яйця не шкода.

– Добре, – каже Мехтод, – віддам.

– Гляди, – застерігає чорт, – пам’ятай своє слово. Я по обіцяне завтра прийду.

На цьому слові чортяка шатнувся, крутнувся, колесом прокотився і зник. І враз дорога з’явилася, і дерева розступилися, і сніг перестав падати.

Дивиться Мехтод – аж він із саньми все по колу кругом дуба їздив. То йому чортяка очі відводив. Подався Мехтод додому, а вдома жінка на воротях стоїть.

– Де ж ти, чоловіче, вештаєшся? Мерщій до хати! Радість у нас – синок із Січі на святки приїхав!

Мехтод так і обімлів. Це ж він рідного сина нечистому пообіцяв!

Син радіє, батька обіймає, гостинці дарує, а Мехтод світу білого не бачить, не знає, як і сказати про біду.

«А, – думає, – не скажу нічого – може, дасть Бог, усе обійдеться».

Повечеряли чим Бог послав, погасили каганець, та й спати полягали.

А вночі хтось під вікном шепоче:

– Мехтоде, а віддай-но, що обіцяв, бо горе буде!

Мехтод до вікна, а жінка каже:

– Лежи, чоловіче, чого підхопився?

– Таж хтось у вікно стукає, – відповідає Мехтод.

– То тобі ввижається – усе тихо! – заспокоює його жінка.

Нічого Мехтод їй не розповів і ліг спати. А на ранок до стайні – аж там кінь здох. Мовчить Мехтод цілий день, все думає, що його робити?

Знову вночі хтось під вікном гукає:

– Мехтоде, а віддай-но, що обіцяв, бо гірше буде!

– Жінко, чи ти щось чуєш? – питає Мехтод.

– Та ні, чоловіче, все тихо. А хіба що?

– Та так, вчувається.

Знову Мехтод їй нічого не розповідає. Зранку до хліва – аж корова здохла. Заплакав Мехтод – розповів, яка його біда спіткала.

– Що ж робити маємо? – бідкається.

– А що ж, – утішає його Семен, – ведіть мене, тату, до лісу – де ж це бачено, щоб козак та чорта злякався?

Надяг Семен шапку, взяв у кишеню люльку і папушу тютюну та й подався з батьком до лісу. А під дубом чортяка дожидається – зуби щербаті шкірить:

– А що, Мехтоде, таки привів сина? Ото як би ще й сьогодні тебе з сином не було, то уже на ранок і ти неживий був би!

Походив чортяка кругом Семена, подивився на нього з усіх боків.

– Гарного слугу матиму – каже.

А Семен у вуса сміється:

– Служити, то й служити. Але давай домовимося, що буду я у тебе доти, доки сам мене не виженеш, а за службу даси торбу червінців!

Зрадів чорт, кривенькі ручки потер:

– Оце, козаче, будеш у мене, допоки твого віку стане, а грошики мої цілі залишаться!

Усміхнувся й собі Семен, батька поцілував:

– Не журіться, тату, скоро вдома буду!

Та до чорта:

– Ну, веди вже, куди там хочеш!

Потяг чортяка Семена у дупло, що в старому дубі чорніє. А там драбина довжелезна аж під землю йде.

Спустилися вони до чорта у підземний світ. Дивиться Семен – небо червоне, в озерах вода чорна, дерева сухі і покручені, сіркою смердить – ну чисто як ото в Жашківській корчмі після злодійського ярмарку.

Веде чортяка до своєї хати, а хата вся облуплена, стріха дірява, тин поваляний – тільки чортенята бігають туди-сюди, як мишенята. А скільки їх там – чи сотня, чи дві, то тільки жінка чортова знає. А жінка у чорта таки непогана молодичка – на пічці кашу із кізяків варить та кописткою помішує.

– Оце, – каже чорт Семенові, – лишаю тебе тут. Я піду до людей біду робити, а ти дітей моїх глядітимеш. Та пильнуй добре, бо я скоро повернуся та подивлюся, як ти справляєшся.

Подався чорт нагору – треба ж йому до Різдва встигнути шкоди наробити чесним людям. Довго чортяка по всьому світу товкся, нарешті додому під землю заліз. Коли дивиться – що то за біда? – сидить козарлюга на горбочку та люлечку палить, а чортенята кругом нього як на муштрі шпацирують. Чистенькі, вмиті, під горщик обстрижені, ще й козацьких пісень співають та Семена паном сотником величають!