Глава 9 Джейкоб

Смикаю пасок, щоб швидше стягти ті бісові штани. Знімаю їх до колін з неймовірною швидкістю. Якщо запалити сірник, як в армії, то він навряд чи встигав би догоріти. І саме в цей момент відчуваю, як щось припиняє повзти по моєму стегні. Кейт швидко наводить ліхтар на мої оголені ноги. І все, що відкривається моєму погляду – павукоподібний краб завдовжки сантиметрів дванадцять з довгим вигнутим ківшеподібним хвостом темного кольору. Хвіст складається з сегментів з гострим шипом на кінці. Передня частина має кілька пар кінцівок, перша з яких схожа на грізні щупальця з клешнями. Панцир покритий тонким шаром якоїсь міцної речовини. Хвіст вигнутий догори, а тіло прилягає до шкіри мого стегна. Це і є скорпіон? До біса неприємна тварина.

Протягую руку, щоб змахнути цю істоту, як раптом відчуваю біль, неймовірно пекучий біль в правій нозі. Скидаю непроханого гостя і забиваюся в істериці. Свідомість охоплює страх, а тіло проймає неконтрольоване тремтіння. Встигаю схопити  ротом повітря, відчуваючи, що дихати стає нічим.

- Кей… Кейт…

- Господи! – вона відкидає тварину носком черевиків якомога далі від нас. – Ти нормальний? Якого біса ти ліз до нього руками?  

- Я не можу… дихати….

- Що?

- Мені… важко дихати… Кейт

На стінах незнайомої кімнати, списаної арабськими ієрогліфами, витанцьовують страшні тіні, які кружляють з одного місця на інше від переміщення світла ліхтаря професора Адамс. Та я не мав змоги вдивлятися в примарні тіні, оскільки перед очима все пливе. Відчуваю, як горло починає набрякати. Язик німіє, а біль в стегні стає просто нестерпною. Груди здавлює якимись залізними лещатами. Повільно точуся назад, відчуваючи як спиною б’юся об стіну. Повільно осідаю біля стіни на землю.

- Джею, - чую голос професора над головою, - поглянь на мене! Дідько б тебе забрав. От знала ж що так буде. Ти ж зовсім не пристосований до таких місць.  

- Пристосований…

- Я бачу.

- Кейт…

- Мовчи, горечко! Просто замовкни!

Її запах, її присутність поряд трохи заспокоюють. Та все ж хапаю повітря ротом, відчуваючи, що втрачаю свідомість. Перед очима пливуть то червоні, то зелені кола. Перед очима пробігає все життя. Чомусь згадуються мама і тато. Погляд матері такий лагідний. Татко дивиться суворіше, та я знаю, що він любить мене.   

Чую, що Кейт стягує зі спини рюкзак й щось шукає в ньому. Шурхіт від її руху заповнює кімнату. Фокусую на ній погляд. Пробую щось сказати, але слова застрягають в горлі, а голос просто зникає.

- Все добре, Джейкобе! – говорить вона, обдавши мене запахом лаванди.   

Пробую заперечити, мотнувши головою, але біль в області шиї не дозволяє цього зробити. І тут помічаю, як професорка набирає з ампули ліки й випускає повітря зі шприца.

- Що… ти… збираєшся… робити? – ледве сичу до неї.

- Тихо, Меллорі! – дивиться на мене впевненим поглядом. - Заспокойся! Це всього лише антитоксична протискорпіонна сироватка. 

- Я… не хочу… Чуєш?

Мені хочеться відштовхнути її руки зі шприцом. Мене охоплює паніка. Свідомість туманиться. Зір знову погіршується. Невже ота мала істота могла такого наробити? Звалити з ніг здорового чоловіка?

- Боляче не буде!

- Я не боюся… болю… Ти маєш… медичну освіту?

- Ні, - хитає головою, дивлячись прямо у вічі. – А в тебе є вибір в цій ситуації? Хочеш пройти всі кола пекла?

- Кейт…

- Тепер знатимеш, як воно займатися коханням серед розкопок, - жартує, можливо для того, щоб розрядити обстановку чи відволікти мене від нав’язливих та страхітливих думок.  

- Не смішно!

- Джею, не скигли! – дістає пляшку зі спиртом та ватні диски. – Он самки богомола й взагалі їдять самців після заняття сексом. Тож радій, що відбувся лише укусом.

Просто дивлюся у її чарівне обличчя. Їй так йде посмішка. Коли вона усміхається, то стає до біса чарівною. І в мене виникає бажання схопити її та витягти з оцього всього лайна. Як дівчині може подобатися бути отут? Серед оцього всього безладу? Оцих обдертих, видовбаних з каменю стін?

Невже їй не подобаються ресторани, театри, виставки, гарні автомобілі, чоловіки приємної зовнішності, відверті сукні та SPA? А що можна побачити отут?

Час від часу світло від ліхтаря Кейт торкається сірих стін. Навкруги купи пилу, ще чогось. Все засипане піском, припорошене якимось тисячолітнім пилом. Штукатурка, якщо її можна так назвати, обсипається, шкірять зуби величезні брили каміння, видовбані ніші в стінах.    

Чим можуть похвалитися чоловіки в Каїрі? Спітнілими сорочками, замурзаними обличчями та немитими тілами. Це верх її бажань?   

А Кейт тим часом змащує місце на стегні спиртом і, не звертаючи уваги на мій протест, безжально проколює шкіру та вводить ліки. Місце, де до шкіри торкнулися спиртом, миттєво охолоджується та за секунду відчуваю, як тілом розходиться якесь тепло. Це від уколу чи як?

- Мені жарко, – стогну. – Це так і має бути?

Голос схоже почав потроху повертатися до мене. Хоча на зміну втраті голосу починається рясне потовиділення. На лобі, спині виступає піт, який котиться шкірою, то охолоджуючи її, то розпікаючи.  

- Так, - говорить Кейт, допомагаючи мені сісти зручніше. – В тебе лихоманка. Просто сідай зручніше та спробуй заснути.

- Щоб мене загризли ті твої бісові скорпіони?

- Не мели дурниць, - відрізає вона, дістаючи пляшку з водою. – Випий води!

Поки п’ю воду, Кейт оглядає все навколо. Голосів над головою вже не чути. Певно не знайшли вхід до піраміди. Можливо той виступ засипало піском. Хто його знає?  

- Ти хвилюйся! Через декілька днів ти прийдеш до норми, чуєш?

- Я загину тут, Кейт?

- Не загинеш! – бурчить вона, залишивши біля мене рюкзак. – Тобі потрібен спокій!

- Я не відчуваю ноги…

Вона присідає переді мною, прибирає пасмо волосся з мого лоба та витирає піт. Мило посміхається до мене, що змушує вірити їй. Її бурштинового кольору очі ще довго залишаються в моїй пам’яті.