Глава 8 Кейт

- Кейт! – чується десь далеко над головою приглушені голоси моїх колег. – Професоре Адамс! Ви там живі?

Відчуваю, як легені щось стиснуло. На мені щось важке. Голова паморочиться. А м’язів взагалі не відчуваю. В носа б’є різкий запах чоловічого одеколону.    

- Кейт? – чую тихий шепіт над вухом. То це на мені Меллорі? Шикарно! – Кейт, ти де? З тобою все в порядку?

- Дихати важко, - ледь шепочу від болю, прагнучи поворухнутися, щоб перевірити чи нічого не зламано.

- То може ти яке ребро зламала? – шепоче і він. – Летіли з такої висоти…

- А може б ти зліз з мене? - фиркаю голосно. – Тоді й дихати стане легше…

- Ов! – прошепотів Джейкоб, перекотившись на бік та впавши поряд зі мною.

Навкруги темінь і гробова тиша. Здається ти чуєш стук власного серця у вухах та дихання Меллорі. Повітря затхле. Відчувається, що тут давно не провітрювалося. Навкруги витає запах цвілі, мороку і важкості.  

- Кейт? – чути десь далеко ледь розпізнані голоси колег. – Кейт? Джейкобе? Ви там живі?

- Професоре Адамс? – вторить хтось. Не інакше, як німка Ірма. Вона з величезною повагою ставиться до мене, хоча молодша за мене на якихось чотири роки.  

- Дідько, як воно відчиняється? – чую голос Тіма. – Як ви туди потрапили? Кейт? Адамс, як ти відчинила туди двері?

Їх голоси ледь чутні. Обривки фраз долітають до нас.

- З нами все гаразд, - кричу голосно, сівши. Стягую з плеча рюкзак та шукаю в ньому ліхтарик. Десь він мав бути тут. Добре, що хоча б рюкзак залишився на одному плечі.

Нарешті пальці намацують ліхтар, витягую його та вмикаю. Навкруги все у сірих тонах. Якесь затхле приміщення з видовбаними у стінах нішами. В нішах щось лежить, та звідси погано видно. Довгі тіні відбиваються на стінах. Повільно оглядаю місце, куди ми впали. Навкруги пісок, тож відчуваю полегшення від того, що не зламали собі нічого. Хоча була б не проти, якби хоча б на якийсь час вивести Меллорі зі строю. Хоча ні! Тоді скиглитиме мені весь час.   

Та ось мій ліхтар зупиняється на Джею, який не зводить з мене очей.

- І якого біса тебе потягнуло аж сюди? – запитує доволі роздратовано. – Хіба не можна було залишатися у музеї та вносити експонати в каталог? Тоді й мені б не довелося дихати оцим пилом закритих гробниць…

- Я ніяк не можу зрозуміти, як ми могли провалитися? – ігнорую його бурчання. – Я ні до чого не торкалася. Лише виписувала арабські ієрогліфи… До речі, де мій блокнот і ручка? Ти не бачив?

- Я щось натиснув, - буркає Джей.

- Тобто натиснув? – наводжу ліхтарик прямо в його обличчя.

Він закривається рукою від світла. Морщить лоба і мовчить.

- Що ти натиснув, Джею? – запитую нетерпляче. – Чого ти мовчиш?  

- Ніби я знаю, що то було, - говорить він, сідаючи поряд. – Оперся, щоб підвестися і натиснув щось. 

- Господи! – підводжуся на ноги.

- Що? – Джейкоб злякано озирається. – Тут змія?

- Яка змія? – шиплю на нього. – Ти взагалі про що?

- А чого ти схопилася, як навіжена?

- Бо зла на тебе, - буркаю голосно. - Ти не можеш, щоб не влізти в якусь халепу. І мене заодно втягуєш у все це.

- Взагалі-то, ти маєш подякувати мені, - говорить він, миттєво підхопившись. – Ви не знали, як увійти всередину. І я вам допоміг. Згоден. Спуск був не з приємних, але результат того вартий. Ми в гробниці.

- Дуже дякую, - єхидно посміхаюся. – Прямо принц пустелі. Не інакше!

Його обличчя розпливається в щирій посмішці. А я підіймаю голову, навівши ліхтар на стелю, та уважно оглядаю її. Нічого не видно. Навіть маленького натяку на те, що десь щось відчинялося кілька хвилин тому. Ось це мене завжди зачаровувало. Вміли ж єгиптяни будувати.

- Могла б і подякувати…

- Тіме, - гукаю голосно, - Джей сидів під пірамідою. А коли підвівся, оперся на щось руками й вхід відкрився.

- Що? – чую голос колеги. – Нічого не зрозумів. Нічого не чути, Кейт! Та замовкніть ви зі своїми пропозиціями…

- Джейкоб сидів під пірамідою, - гукаю голосно. – Чути?

- Джейкоб, що?

- Вони тебе не почують, - подає голос отой нахабний Меллорі. – А хіба не простіше написати їм?

Заклякаю на місці. Повільно озираюся на чоловіка. Прагну вдивитися в риси його обличчя прискіпливіше. Хочу зрозуміти він справді не розуміє чи насміхається з мене?

- Написати? – мої брови підлітають догори. – То напиши, розумнику!

Він витягує телефон, оглядає екран. Кілька разів струшує ним, підіймає над головою. Ну-ну! Подивимося, як ти зловиш мережу. Мене прямо розпирає від сміху.

- Немає зв’язку, - нарешті видає Джейкоб.

- Та невже? – складаю руки на грудях, наводячи ліхтарик на Меллорі. – Немає зв’язку? А я й не знала…

- Ти всюди пробувала? – він повільно рухається вздовж стіни, не звертаючи увагу на іронічні зауваження в моєму голосі. – Можливо в якомусь місці покриття працює.

- Джею, ми в піраміді, - промовляю тихо. – Їх в Єгипті нараховують близько 118 штук. За іншими даними їх кількість сягає 238. Вони поділяються на два класи: споруди з підігнаними кам’яними блоками та піраміди з каменю на будівельному розчині. Тож повір, їх товщина не дозволить проникнути жодному телефонному покриттю.

- А чому твої дані різняться? – запитує здивовано, не звертаючи з дороги. – Чому їх то 118, то 238? Ніхто не знає їх точної кількості?

- Знають, Джею, - промовляю, спостерігаючи зацікавлено за його спробами знайти зв'язок. – Просто археологи майже щомісяця відшукують все нові й нові піраміди.

- І скільки блоків затратили на будівництво оцих шедеврів?

- Якщо брати піраміду Хеопса, ми її називаємо Хуфу, то близько двох з половиною мільйонів велетенських блоків, - відповідаю, оглядаючи написи. – Кожен блок важить не менше двох тонн. 

- Нічого собі!

- До середини ХІХ століття піраміду Хеопса вважали найбільшою спорудою на нашій планеті, - продовжую. – За підрахунками Наполеона, кам’яних брил піраміди вистачило б, щоб поставити стіну висотою в три метри і товщиною в 30 сантиметрів навколо всієї Франції.