Глава 7 Джейкоб

Бачу в її очах відчай, страх, розчарування. Зітхаю. Твої помідори! Замість того, щоб дратувати її своїми розмовами міг би вже покликати когось на допомогу.

- Припини нести дурниці, - кидаю роздратовано. – Ось за що я не люблю жінок, так це за те, що все сприймають буквально. Вони не бачать інших шляхів виходу з ситуації. Залиш цю справу чоловікові, мала! І будь впевнена – загинути тобі не дозволю.

Спокійно лягаю на пісок.  

- Що ти робиш? – сичить вона. – Не смій!

- Замовкни й не волай, ходяча катастрофо! – кидаю. – З тобою завжди так?

- Як?

Підповзаю ближче.

- Господи, Джейкобе! – шепоче вона. А у великих очах відбивається страх та хвилювання. – Не підповзай близько…

- Та замовкни, жінко! Хіба що можеш перепросити. Це буде музика для моїх вух, – регочу з неї. – Чи ти бажаєш загинути тут під шаром піску, професоре?

- Йди до біса! – кидає вона.

- Уже краще, - регочу, протягуючи пальці до власного шкіряного паску. – Кинь мені мій кінець паска ще раз.

Вона миттєво виконує мій наказ. Нарешті пальці торкаються паска. Підповзаю ще на пару сантиметрів, відчуваючи, як під грудьми починає просідати пісок. Та зараз головне схопити той бісів пасок. І з третьої спроби нарешті хапаю його рукою.

- Схопися за нього другою рукою, - наказую Кейт. – Давай, мала, поїхали!

Хапаюся обома руками за свій пасок й пробую витягти її. Пасок натягнувся й боляче врізався в шкіру моїх рук. Долоні спітніли від напруги, тож лаюся й ледь не випускаю пасок з долонь.  

Кейт, яка спробувала вже підтягтися, знову поринула назад у пісок.

- Облиш! – прошепотіла професорка.

- Я впораюся! – ричу, накручуючи пасок собі на руку.  

- Ні! Ти не витягнеш мене! – промовляє вона. – Я занадто важка!

Вона повільно опустилася на спину й поглянула у небо, яке вже почало прояснятися. А по щоці великими намистинами котилися солоні сльози. Вона не істерика, не ридала. Не билася в конвульсіях. Вона можливо навіть сама не помічала, що від безсилля плаче.

Джею, зберися! Її потрібно витягти!

Зусиллям волі змушую взяти себе в руки й не думати про біль від паска, який в'їдався в шкіру спини, про Кейт, яку знову не вдалося витягти, про свої закривавлені руки, які різав пасок, про жах від того, що професорку не вдасться врятувати. Щоб витягти її звідси, всю свою невгамовну енергію доводиться направляти на кожен новий крок, з яким би болем він мені не давався.  Дівчину затрясло від нестерпного болю і неймовірного жалю до себе. Сльози градом котилися по її червоному обличчю. І варто було докласти неймовірних зусиль,  щоб витримати все це.

Та ось помаленьку мені почало вдаватися підтягти її. Задкую, повзучи назад. Вона завмирає, але все ж дивиться на мене широко відкритими очима.

Її обличчя набуло червоного кольору, голубі жилки на лобі проступили через почервоніння, а м'язи моїх рук здавалося, що перенапружилися. І це вам не заняття у спортзалі. Я підіймав сто кілограмові штанги. А тут не можу витягти якихось п’ятдесят кілограмів.

Вона схопилася обома руками за пасок. Я піднатужуюся, оскільки розумію, що піски ще більше затягують її у свої сипучі тенета. Зі сторони могло здатися, що Кейт лише борсається в піску, все ж дівчині вдалося підтягтися й повільно, крок за кроком, виповзти з сипучого піску.

Вона повільно проповзла ще декілька метрів й нарешті впала обличчям в червоно-оранжевий пісок. Відчуваю, як серце в грудях калатає від щастя. Нам вдалося. Ми це зробили.

Кейт повільно підповзла до мене й коли вже була зовсім близько, повільно перевернулася на спину й, вдихнувши повні груди гарячого повітря пустелі, впала поряд. Її заплакані очі повільно закрилися й дівчина декілька секунд лежала без руху на піску. Груди здіймаються від важкого дихання. Мій пасок так і залишився на її зап’ястку. А на вустах повільно грає щаслива посмішка.  

- Я думала, що тобі не вдасться мене врятуватися, - прошепотів вона.

- Хоч я на тебе й розлючений, та я б не дав тобі загинути…

- Я… я вдячна тобі…

- Що-що? – повертаюся на один бік, підклавши один лікоть під голову. – Ти мені дякуєш? Ти?

- Ти врятував мені життя, - усміхається вона щиро.

- Невже ти думаєш, що я зробив це заради тебе? – нахмурюю брови. – Я ж сказав, що ти одне з моїх бажань. І поки не отримаю бажане, не дам тобі загинути.

- Господи! – вона боляче штовхає мене в плече й підхоплюється на ноги. – Ти хоча б колись можеш бути нормальним?

- Ніколи не розумів, чого жінки гніваються, коли чоловік чесно говорить про своє бажання володіти нею…

- Бо це огидно…

- Огидно? – сідаю на пісок. – Огидно займатися сексом? Чи огидна думка про те, що тебе хтось може бажати?

- Огидно те, що тебе цікавить лише секс, - відрізає вона. – І ти розглядаєш жінок, як шматок м’яса, який задовольнить твій сексуальний голод.

- Я чесний з тобою. Не розумію, що в цьому поганого? І що поганого в тому, що я чесно сказав чого хочу? – підводжуся з піску. – Краще було б, якби брехав? Тобі подобається, коли чоловіки приховують свої наміри? Коли брешуть дивлячись в очі, а потім, отримавши бажане, зникають?

В її очах біль. Вона видавлює з себе посмішку, але в очах глибокий біль.

- Краще буде, якщо ти повернешся до Каліфорнії, - відрізає вона.

- А хто ж рятуватиме твою дупку, професоре?

- Боже! – підносить руки до неба. – Боже! Дай мені сил витримати його. Один раз врятував мене, то вже ледве не посвятив себе в Бетмени.

- Так і знав, - бубню під ніс. – Знав же, що не варто тебе рятувати. Ну от знав же, що ти невдячна та зла фурія. І все ж протягнув руку допомоги. От тепер і маю…

- Господи! – бурчить вона. – Тепер я всю дорогу слухатиму про те, що ти витягнув мене з цих пісків. Тепер всю експедицію ти розповідатимеш всім, якою дурною я була, коли взагалі захотіла тебе провчити й кинулася в пустелю вночі.