Глава 6 Кейт

Ступні ніг потопають у піску, коли я несуся стрімголов якомога далі від цього роздратованого та розлюченого екземпляра. А Джейкоб, ніби пожежна машина, летить слідом. Відчуваю, як дихання збивається, коли вискакую за межі табору археологів. Чоловіки поставили автомобілі колом, щоб захиститися від пилових бур та хижаків, які можуть напасти вночі. Тож обминаю автомобілі й кидаюся в саме серце пустелі, щоб якось сховатися від Меллорі. Темрява ночі стане моєю ковдрою й прихистить мене за якимось барханом. Головне – відірватися від нього.

Зірки світять доволі яскраво, що неймовірно дратує, але розумію, що в такий спосіб можу бачити дорогу. Чую за спиною важке дихання. Меллорі наступає на п’ятки.

Дідько! Він майже наздоганяє мене. Кидаюся в сторону, прагнучи збити його з пантелику.    

Біжу, не розбираючи дороги, та ось нога підвернулися і я відчула, як падаю обличчям у пісок. Немає, навіть, за що схопитися. Руки ковзають по піску, боляче здираючи шкіру ліктів. І ось я вже кочуся з бархана вниз. Пісок боляче забивається в рота, носа та очі, але це нічого, в порівнянні з тим, що може зробити зі мною той навіжений Джейкоб Меллорі. Дістаюся самого низу й нарешті зупиняюся. Не тямлячи себе від швидкого бігу, підхоплююся на ноги й швидко кидаюся в сторону, оскільки чую огидний голос Меллорі-молодшого.

- Не варто було приковувати мене до піску, мала, - бурчить десь неподалік він. – Тож тепер не ображайся. Та доведеться відповідати за свою ганебну витівку.

Та невже? Спочатку знайди мене, придурку.

Так і хочеться сказати щось образливе у відповідь, щоб роздратувати його ще більше. Та мовчу, зціпивши зуби, оскільки розумію, що він добивається лише цього. Добивається того, щоб я озвалася й видала себе.   

- Мала, ти де? – бачу неподалік його високу постать, яка обережно ступає по піску. Тінь, збільшуючись в розмірах, повільно повзе піском. – Невже злякалася? Ти й злякалася? Безстрашна професорка археології притаїлася десь і молить бога, щоб її не знайшов нащадок фараона…

Закочую очі. Боже! Як же він себе любить. Не здивуюся, якщо почне возвеличувати себе й розповідати, який же він безстрашний та пихатий.

- Мені звичайно приємно, що ти вирішила зробити з мене мумію фараона й поставити в гробниці, та…

Тихенько розвертаюся й, не видаючи й звуку, пробираюся по піску в іншу сторону від нього. Ступаю якомога тихіше. І це вдається, оскільки пісок приглушує кожен крок. Все тихішим стає його голос. Вже навіть не можна розібрати слова. Лише бубніння якесь чути.

Озираюся на те місце, де щойно бачила Меллорі, й заклякаю на місці. Його немає. Немає? І де він?

Повертаю голову в іншу сторону. Порожнеча. Лише вітер хитає поодинокі рослини, які кидають довгі та огидні тіні на піску.

- Привіт! – чую за спиною.

Від несподіванки підскакую й кидаюся навтьоки. Несуся зі швидкістю світла. Вітер шумить у вухах. Як раптом пісок під ногами зникає. Точніше, починаю прогрузати. Прагну витягти ногу, щоб переступити. Та все дарма. Й інша нога прогрузає так само. Озираюся. Навкруги нікого. Дідько! Розумію, що я в халепі. Смикаю ногу з піску, а опори немає. Немає місця, куди можна було б переставити ногу. Починаю борсатися. І потроху грузну в піску. Сипучі піски. Бісова пастка пустелі. І треба ж було саме мені потрапити саме в неї. Якого біса взагалі поперлася сюди? Сиділа б собі в наметі й горя не знала. Ні! Потрібен був мені той бісів Меллорі. 

А пісок потроху затягує мене у свої тенета. Вже в під шаром піску опиняюся вище колін. Обмацую все навколо себе долонями. Та вони лише грузнуть під шар піску. Страх потроху починає заволодівати свідомістю, сіючи розуміння безвиході. Якщо ніхто не прийде на допомогу, то самій не вибратися.

Навкруги ще темно. Всі сплять. І я не знаю, як далеко відійшла від табору. Чи почує хто мої крики про допомогу?

Коли опиняюся під товщею піску аж по стегна, починаю гарячково смикатися. До свідомості доходить, що мені без сторонньої допомоги не вирватися з піщаного полону.

- Джей, - кричу щосили. – Меллорі! Меллорі, дідько забирай! Де ти?  

Навкруги тиша. Тільки вітерець перемітає шар піску, запорошуючи мені очі. Відчуваю, як по спині починає стікати холодний піт. Його крапельки повільно котяться спиною, викликаючи тремтіння у всьому тілі. Ще й ранкова прохолода змушує тіло промерзати.  

- Ух ти! – чую над головою. – Оце так сюрприз!

Підіймаю очі, поглянувши у задоволену фізіономію Джейкоба, який складає руки на грудях. І стоїть наді мною, ніби статуя фараона.

- Подай руку, Меллорі…

- Що? – хмикає він. – Подати руку? А де чарівне слово, мала?

- Господи! – сичу на нього. – Ти придурок? Я потрапила у сипучі піски. Ти хоча б розумієш своєю головою, що це небезпечно?

- Не рекомендую ображати того, від кого залежить твій порятунок, Кейт Адамс, - промовляє спокійно, розглядаючи мене з усіх сторін.

А я опиняюся під товщею піску вже майже до пояса. Починаю борсатися. Та це нічого не дає.

- Не варто так нервувати, професоре, - промовляє він, шкірячись до мене. – Я десь в одному з фільмів бачив, що чим активніше ти рухаєшся в сипучих пісках, тим швидше тебе затягне під шар піску.

- Дуже смішно, - буркаю на нього. – Знайди мотузку…

- Це ще для чого?

- Джейкобе, мені зараз не до сміху, - бурчу на хлопця. – З кожною хвилиною я провалююся все глибше.      

- І?

- І очікую, що ти, як чоловік, прийдеш мені на допомогу, - кидаю голосно. – Ти ж не будеш стояти ось тут і спокійно дивитися на те, як я зникаю під товщею піску.

- Думаю, може з тебе мумію зробити? – хихикає. Бачу веселі бісики в його пекельних очах. – Покладемо поряд з Тутанхамоном. А що? Всі думатимуть, що ти одна з його прекрасних наложниць.

- Припини нести дурниці, - ричу на нього. – Повертайся до табору і візьми мотузку.

- Це ти наказуєш мені чи як? – брови миттєво здіймаються вгору.