Глава 4 Кейт

Впоравшись з наметовим містечком, ставимо чайник на спеціальну плитку, яку дозволено розпалювати в спекотному місці посеред пісків. Пустеля – місце, яке повне сюрпризів. Через пекуче сонце  та високу температуру повітря один випадок з вогнем може спричинити пожежу.

Діставшись до цього місця, я добре розуміла, що нова історія лише починається. І що принесуть нам розкопки – не знав ніхто. Тож втомлено споглядала на красу навколо, обдумуючи майбутню експедицію до однієї з пірамід. 

А безкрая пустеля весь цей час жила своїм, лише їй відомим життям. Вона жила на палючому сонці, яке висушувало її шкіру, у постійних вітрах, які кожним своїм поривом змінюють її обличчя, створюючи таємничі та красиві пейзажі у вигляді барханів. Пустеля жила в піщаних дюнах, які змінювалися світлими кольорами і незвичними образами, у світлі піску та безкрайому горизонті. Вона жила у відлунні вітрів, в глибокій тиші міражів або в неперевершеності несподівано виявленого посеред пустелі оазису. Подібно до того, як всьому живому притаманні різноманітні звуки, так і пустеля співає свою віковічну пісню, яку можна почути тільки в самому її серці. Я була рада знову опинитися серед цієї краси, оскільки саме тут, в безкраїй пустелі, починалося справжнє життя цієї неймовірної країни Єгипет. А повітря поступово холоднішає. Відчувається прихід вечора. Мій однокурсник Тім сидить навпочіпки біля плитки, чатуючи багаття. Маємо ще приготувати вечерю для всієї групи.

Стою неподалік, загорнувшись в картату ковдру з чашкою запашної кави в руках.

Коли останній промінь аравійського сонця зникає за дюнами, відчуваю, що можна розслабитися, споглядаючи неповторні пейзажі пустелі.

Захід в пустелі - це надзвичайне видовище. Величезна золота куля, потроху червоніючи та наливаючись кров'ю, повільно зникає серед «місячного» пейзажу, опускаючись за бархани. Пісок набуває інакшого кольору. Легкий, все ще теплий вітерець, перемітає невеликі наклади піску з одного місця на інше. У такі моменти починаєш розуміти предків, які надзвичайно сильно обожнювали Сонце.

Неба набуває якихось незвичних кольорів. Серед яких переважає фіолетовий. Ніби молодий художник невміло розфарбував усіма можливими кольорами довірене йому полотно неба. Хмаринки зависли над моєю головою, милуючи очі своєю незвичністю та оригінальністю. Таке небо можна побачити лише у безкраїй пустелі, де чітко виділяється горизонт, прикритий кількома височезними піщаними барханами. 

Темна ніч вже потроху входить у свої права, відкриваючи свій блискучий полог. Ніжні та лагідні зірки заливають дюни й поодинокі пальми якимось примарним сяйвом. Пустеля перетворюється в кришталеву казку, пісок стає схожий на алмазний пил, горизонт набуває невластиву йому крихкість і скляну гостроту, рослини, навпаки, здаються викувані з чорного заліза, а хитке повітря наповнюється якоюсь ніжністю, тим часом обпалюючи мої легені захопливим холодом після денної спеки. Зірки над моєю головою зливаються строкатим східним візерунком в розкішний килим. Недарма вважають, що вид зоряного неба пустелі будь-кого може звести з розуму.   

- Люблю тут бувати, - поряд чується голос Амелії. – Такі краєвиди можна порівняти хіба що зі знахідками часів фараонів. У мене зараз такий піднесений настрій, Кейт! Хочеться чогось міцнішого, ніж кава. Ги! Можливо конячку доллємо в чашки?   

Озираюся на сірооку подругу, захитавши головою.

- Припини, - штовхаю її в плече. – Коньяк нам буде потрібен ще для більш вагоміших випадків, ніж захід в пустелі. Ти так не думаєш?

Подруга голосно сміється поряд, озираючись кудись вдалечінь. І до мого слуху доноситься якийсь незнайомий гул, шум та гуркіт.

Переглядаюся з Тімом, який підводиться від багаття, приклавши долоню до чола. Задравши голову до неба, прагне роздивитися, що відбувається.

Ген вдалині потемнілого неба з’являються вогники, які рухаються. Та наближалися зі швидкістю вітру. Гул говорить сам за себе.

- Це що гвинтокрил? – перекрикуючи шум, голосно запитує Тім. – Над пустелею? Вночі?

Ми з Амелією лише переглядаємося. Кому здумалося літати над пустелею о такій порі? Нічого ж не видно. Хто це такий «розумний»? Хіба не розуміє, що краєвидів пустелі побачити не можна буде через темряву? Ох ці туристи!

А гвинтокрил спочатку зависає в повітрі на кілька секунд, а потім робить коло навколо нас.

- Це що таке? – запитує поряд Амелі. – Ми когось забули?

І мій напружений мозок проймає бісова здогадка. Тільки не це. Ні! Ні! Ні! Цього не може бути!

Та думати немає коли, оскільки гвинтокрил, кружляючи навколо табору, починає знижатися. Ковдра злітає з моїх плечей та відлітає на кілька кроків. Хтось зойкає за спиною. Тім щось кричить. Чую, як щось валяється з величезним гуркотом.

Не встигаю озирнутися, як вітер підіймає величезну куряву піску навкруги. В наметовому таборі починається нестерпний ґвалт, всі кидаються хто куди. Чоловіки ловлять пологи шатрів та тентів, які лопаті гвинтокрила виривають з піску. Навколо щось кричать члени групи, бігаючи й махаючи руками, а я лише співчутливо поглядає на їх невдалі спроби врятувати все. Лопаті здіймають несамовитий вітер, який підіймає шар піску й жбурляє в обличчя. Мільйони маленьких піщинок і дрібного, як дощ, пилу, валиться на наші намети, боляче січе відкриті частини тіла, забиваються у всі найдрібніші щілини та пори.

Через декілька хвилин здається, що нас накриває темна піщана буря. Могутні пилові хмари піску, підняті лопатями гвинтокрила у повітря, змушують зникнути прекрасний краєвид заходу сонечка. Піщаний пил, що підіймається високо в повітря, утруднює видимість й можливість побачити все навколо.

І сховатися від піску, прикриваючи голову та обличчя, немає куди. Мені на секунду здалося, що я стала персонажем фільму жахів. Таке можна побачити лише в кіно. І мені завжди здавалося, що такі видовища у фільмах, то комп’ютерна графіка. Мене, бувалого археолога, здивувати було доволі важко. Але виявляється ще можна.