Глава 2 Кейт

Заклякаю на місці, не в змозі й слова сказати. Господи! І треба ж було мені зачепити оцього зарозумілого придурка? Він же неадекватний. Оце вигадав. Він і розкопки? Це те саме, що небо і земля. Там же потрібен спокій та неспішність. А цей красень на місці спокійно встояти не може. Невже він вважає, що розкопки – це відпочинок. Там роботи скільки, що на відпочинок немає жодної вільної хвилини. Там на кожному кроці чатує небезпека. А оце зніжене хлопчисько напевно вважає, що серед гробниць – курорт?   

Впоравшись з роздратуванням, яке миттєво охоплює тіло, втягую через носа якомога більше повітря. Навіть вдається начепити на обличчя вимушену посмішку. Головне, що цей гламурний хлопчина добре розуміє, що відмовити я не можу. Маніпулятор бісів! А всі об’єктиви камер та фотоапаратів журналістів направлені на мене. Зараз кожна емоція відбивається в склі об’єктивів. Нарешті помічаю зблідле обличчя та згорблену постать Меллорі-старшого. Стає його дуже шкода. Втративши єдиного сина та невістку, він втратив сенс життя. І якби не оцей хлопчина, за яким потрібен був догляд, невідомо, чи оговтався він після цієї втрати. Та щира любов і турбота зробили свою справу. І з юного хлопчика виріс самозакоханий, нахабний та зарозумілий чоловік.

В очах Меллорі-старшого прослизає благання. Тож закриваю на секунду очі, зібравшись з думками, й випалюю:

- Це гідна справа – піти шляхом загиблих батьків, - видавлюю з себе ледь помітну та нещиру посмішку. – Хоча попереджаю відразу. Справа це нелегка! І людині, яка не має фізичних даних – буде дуже важко.

Оцей придурок раптом розводить руки в сторони й шкіриться, ніби він – центр Всесвіту.

-У мене немає фізичних даних? – задирає зарозуміло носа. – Я в спортзалі Каліфорнії проводжу більше часу, ніж ви на своїх розкопках. Тож можу вас запевнити, якщо справа лише в цьому, то мені рівних немає.

Господи! Він ще й не вихований. Я ж не перебивала його. А він не дає навіть слова сказати. Справжній чоловічий вчинок. Такі мені в групі точно не потрібні. Ми там довіряємо один одному й покладаємось один на одного. Інакше просто не вижити. І як, скажіть, я маю довіряти ось оцій людині. Якщо він навіть дослухати до кінця не може.

У нього шикарне тіло. Цілковита правда. Навіть через смокінг видно, що над своєю зовнішністю він працює. Силові вправи – це його. І витривалі чоловіки нам потрібні. Та його характер бажає кращого. Хоча…

Щиро посміхаюся на його випад.

- Це добре, що ви у прекрасній фізичній формі, - промовляю швидко. – Нам потрібні сильні чоловіки… щоб носити важкі рюкзаки…

Регіт заглушає мої останні слова. Журналісти скалять зуби й фотографують мене, щось весело обговорюючи. А на обличчі Меллорі-молодшого спочатку сяє щаслива посмішка, та за секунду посмішка зникає з його обличчя. І тепер там кисла міна, ніби він з’їв кілограм лимонів. А чого він очікував? Що ми прогулянки влаштовуємо серед пісків пустелі? Часто ми буваємо без води та їжі. Стаємо жертвами кажанів та ненаситних комарів. А спека дістає так, що хочеться шкіру з себе скинути.   

- Професоре, - Меллорі-старший махає мені пальцем, - ви неймовірна! Тож дивися, Джейкобе, що тебе очікує з такою прекрасною жінкою.

- Коли жінка має почуття гумору, це прекрасно, - усміхається нарешті Меллорі, облизавши вуста. Певно вже опанував свої емоції. – Головне, щоб не здумала командувати. А в останньому ми домовимося. Я ж джентльмен, тож допомогти з рюкзаком, то справа честі для такого, як я. Можете бути певні, міс Адамс, вас в біді не залишу.

Закочую очі від його слів, помічаючи, що за нашим обміном «люб’язностями» спостерігають всі гості та прикута цілковита увага журналістів. І якось відразу стає незручно. А що? Ми ж зібралися тут через відкриття музею пам’яті мого викладача, професора Коліна Меллорі. Того, хто підтримував мене. Хто став для мене справжнім наставником. А я тут дозволила втягнути себе в цю безглузду перепалку.

Тож дякую всім і проходжу до експоната, який ледве не прибрали за наказом Меллорі-молодшого. Поки наводжу там лад, обдумую ситуацію, в якій опинилася. Так. Я підтвердила перед журналістами, що готова взяти його у свою групу. Та насправді няньчитися з ним не збираюся. Тож увечері, після закриття музею та зникнення журналістів, просто скажу, що йому робити серед розкопок немає що. Подивіться на нього. Зніжене, каліфорнійське дитя, яке вимахало під два метри. Та навіть по його долонях можна побачити, що він не вміє працювати руками. І нічого важчого, ніж штанга, в руках не тримав.

Згодом чую делікатне покашлювання за спиною. Розгинаюся й повільно повертаюся до відвідувача за спиною. І зітхаю з полегшенням, оскільки це виявляється Меллорі-старший. Він не зводить з мене очей, ніби прагне проникнути в душу.

- Кейт, люба! Ти не уявляєш наскільки я вдячний тобі за те, що ти сьогодні зробила, - починає він. – Спасибі за допомогу...

- Пусте! – махаю рукою, оглянувши присутніх за його спиною. – Я ж розумію, що влаштовувати виставу в пам'ять про ваших дітей було варто. Професор Меллорі ніколи не був публічною людиною, тому не любив отакі прийоми та зустрічі. Йому за краще було цілісінький день сидіти над уламками вази, ніж спілкуватися з журналістами. Моїм обов’язком стало – створити цей музей. І сподіваюся, що журналісти напишуть гарний відгук про те, чому ми присвятили добрих пів року.

- Окрема подяка за мого недолугого онука Джейкоба, - старий торкнувся моєї долоні. – Хоча я не бажаю, щоб він вирушав в оці ваші поїздки, але…     

- Стоп! – тактовно звільняю руку з його довгих пальців. – Ви ж це не серйозно?

- Ти про що, Кейт?

- Про поїздку з нашою експедицією…

- Не розумію!

- Прекрасно розумієте, - руки проймає тремтіння. – Ваш онук і єгипетські піраміди, це те саме, що я і балет. Я не готова нести за нього відповідальність. Він же – ходяче нещастя. Пропонуєте мені витрачати дорогоцінний час, слідкуючи за тим, щоб ваш онук не вляпався в чергову халепу?