Дідусь віддає ножиці, якими щойно перерізав стрічку й повільно піднявся сходами, відмовляючись від допомоги охоронців. Рівно тримав спину, боячись здатися старим. Мене це завжди смішило в ньому. Не тому, що прагнув здатися молодим, а тому, що на кожен випадок мав інструкцію, як має поводитися людина на тому чи іншому прийомі. Сьогодні мені провели інструктаж, як варто поводитися на відкритті музею, названого на честь пам’яті моїх загиблих батьків. Тож хочу чи не хочу, а маю неухильно дотримуватися інструкцій, вигаданих дідом. Інструкцій! Дідько б забрав оцих педантів. Ненавиджу, коли людині вказують, як жити. Або розписують його перебування на якомусь відкритті ледве не посекундно.
А дідусь своїм соколиним поглядом оглядає мене, ніби очікуючи від мене чергової витівки. Та не дочекається. Сьогодні я – вихованість і порядність, оскільки знаю, що з дідом сперечатися не варто. Собі ж дорожче. Це не батьки, які загинули під час розкопок. От хто мене по-справжньому жалів та любив. А дід лише критикує. Хоча не скажу, що не вдячний йому за виховання. Коли загинули батьки, мені було десять. І ось вже добрих п'ятнадцять років він невтомно прагне зробити, за його словами, з мене «порядну людину». Ніби лише поглянувши на особу перед собою, можна відразу побачити – порядна вона чи непорядна. Цирк на дроті з моїм старим.
Добре, що в музеї хоча б працюють кондиціонери, оскільки в темному смокінгу можна втратити свідомість від високої температури та пекучого єгипетського сонця. І треба ж було відкривати цей музей саме в Єгипті? Чому не можна відкрити його в Каліфорнії? Обов’язково варто було тягнути мене в таку спеку саме в Африку? Ніколи не розумів, чим моїх батьків так притягував Каїр? Що тут такого цікавого може бути? Навкруги піски та пальми. Жодного пристойного деревця. Будівлі схожі на куб. Дахи рівні. Ну не музей, а звичайнісінька геометрична фігура.
- Джею, я тебе благаю, - перериває потік моїх думок старий. – Не зіпсуй нам усе. Не утни якусь чергову дурницю. Тут купа журналістів, які слідкують за кожним кроком, винюхуючи все, що лише можна. Не хочу, щоб саме сьогодні вони висвітлювали не відкриття музею твоїх батьків, а те, яким… виріс їх син.
Приставляю долоню до чола, ніби віддаючи честь.
- Як накажете, дідуню!
Старий лише закочує свої вицвівши карі очі під лоба та втомлено хитає сивочолою головою.
- Попереджаю востаннє, - сичить він. – Викручуватися цього разу з халепи будеш сам. Тож поводься пристойно. І не зіпсуй таку визначальну мить. Хоча б заради пам’яті своїх батьків.
- Сьогодні я – гідний син своїх батьків, - промовляю тихо, озирнувшись на хвилинку. Не вистачало ще, щоб оці слова почув хтось із журналістів та написав про це у своїй дурнуватій жовтій пресі. – Не хвилюйтеся! Все буде добре!
- Сподіваюся, ти господар свого слова! – увага дідуся миттєво перемикається на когось в залі.
Переводжу погляд й помічаю спокусливу шатенку з гарними фізичними даними. Вона стоїть спиною до нас і віддає якісь розпорядження. На ній довга сорочка, яка залишає одне плече оголеним та широкі джинсові штани з легкого матеріалу. І лише широкий пояс спокусливо обтягує її форми. Та все ж чомусь саме вона притягує погляди чоловіків, які вже присутні у залі. Розкішне довге волосся хвилями спадає на спину. Облизую вуста, прагнучи уявити її спереду. Здається, вона має бути гарненька. Ось тільки питання, що така красуня робить на такому нудному заході? Що таких дівчат може приваблювати серед оцих потрісканих глечиків та поржавілих ножів? Хоча… можливо вона власниця галереї мистецтв або організатор свят. Біс їх знає! Та подумки собі відзначаю, що ще до кінця вечора затягну її до туалету. Подивимося чи така ж вона самовпевнена та сувора, як здається зі сторони. Так хвацько розпоряджається всюди, ніби власниця оцього всього «багатства».
Переводжу погляд на дідуся, помічаючи, як його очі починають світитися якимось теплом. Оце вже цікаво. Хто вона в біса така? І чого це погляд діда раптом стає таким теплим, а на вустах грає щаслива посмішка.
Помічаю, як дідусь випрямляє плечі й прямує до дівчини. Лише усміхаюся цьому. Не здивуюся, якщо старий закохався. От тільки «бабуся» виявляється ледве не моя ровесниця.
- Професоре Адамс, - чую ніжний голос дідуся, - Кейт, люба! Як же ти тут гарно все організувала. Думаю, мої діти були б щасливі, побачивши оцю всю красу.
Красу? Мене ледве не вивертає від цих слів. Помічаю, як папараці починають фільмувати зустріч цієї таємничої Кейт Адамс і мого закоханого діда.
Дівчина миттєво озирається. Великі карі очі та кирпатий носик роблять її доволі гарною. На пухлих вустах цієї Кейт сяє чарівна посмішка. Вона протягує руки до дідуся й знизує тендітними плечима.
Озираюся навкруги. І де тут краса? Певно дідусь без окулярів взагалі не бачить. Бо чогось ніякої краси навкруги я взагалі не помітив. Стіни завалені якимись горщиками фараонів, розставленими асиметрично. Посеред залу під склом розкладені заржавіла зброя, знайдена під час розкопок якоїсь піраміди. Та цією зброєю хіба що жаб давити, яких тут, мабуть, і немає. Ну… тоді зміям шкіру здирати? Ха-ха! Якщо вдасться?
Усміхаюся власному жартові. Та справді! Що тут такого цікавого? Ось ця ваза з довгим горлом з двома вушками, яка навіть стояти самостійно не може? От для чого вона? Що такого в ній можна тримати чи носити?
І ще й люди цікавляться отаким? Он скільки зібралося.
Хоча певно ж щось є, якщо мої батьки життя поклали за оце черепочки, залізячки….
Помічаю під стіною уламки якогось велетенського посуду, схожого чи то на велетенську миску, чи на велетенську каструлю. Вона не просто потріскана, як багато експонатів. Вона не має шматка. Точніше, вона не має добрячої половини посуду. Навкруги розсипані якісь круглячки. Це певно забули прибрати, коли готувалися до відкриття? Просто кинули все в куточку й забули. Тож не так все ідеально організувала професор Адамс. Виявляється і вона має огріхи.
#2141 в Жіночий роман
#9414 в Любовні романи
пригоди та небезпека, кохання та протистояння героїв, впевнена героїня та впертий герой
Відредаговано: 05.09.2021