Мої філологічні студії

Розповідаючи про свій шлях до письменництва, я завжди згадую, що заради цього провчилася шість років на філології, вивчаючи українську мову. Це не було єдиною причиною, але зростала я в тоді ще російськомовній родині, у регіоні, де російська була переважною, а серед односельців, навіть попри рідну українську середньонаддніпрянську говірку в кожному дворі, де-не-де проростали ідеї «російського світу». Тож на заяви мого тата на кшталт «воювати ми будемо хіба з росіянами» люди просто крутили пальцем біля скроні. А за спроби заговорити українською чи ділитися патріотичними думками деякі ще й звинувачували в націоналізмі. І до якогось віку я татові щиро не вірила, зізнаюся з соромом. Ні в проросійськість деяких односельців, ні в війну. Попри те, у нас вдома нерідко звучали народні та повстанські пісні, а історію України першої половини двадцятого століття, разом із військовими злочинами та геноцидом від наших північних сусідів, могла розповісти навіть, прокинувшись посеред ночі. Думаю, це й стало основою бажання опанувати українську настільки, щоб писати нею книжки. А ще познайомитися з іншими авторами.

Виборовши у кількарічній суперечці з татом його згоду на навчання на вчителя української мови, а не програміста, інженера чи механіка за сімейною традицією в конкретному виші, я стала з гумором і гордістю говорити про себе: «В сім’ї не без філолога». А ще таки почала свій шлях у захопливому світі філології. Про що загалом і не жалкую, вже шість років працюючи в ІТ. Життя таки має гумор, знаєте?

Про перший мій університет варто сказати, що він створив для мене міцну базу знань, зокрема потрібних для письменниці. Бо окрім класичної філології, яку викладали прекрасні у своїй справі викладачі (конспекти декого з яких я досі зберігаю як святу реліквію), мені поталанило потрапити в клуб поезії імені Марини Брацило при університеті.

На перший рік бакалаврату припала Революція Гідності. Я прокидалася і засинала під трансляцію гімну з Майдану. Досі пам’ятаю свої емоції, коли вперше почула у відповідь: «Героям Слава!» — від Володимира Шовкошитного, який у перші дні грудня приїхав до нас презентувати «Білого Кречета». Тоді ці заклики у Запоріжжі ще не були поширені, та й люди на революцію дивилися з недовірою. А ми з подругою щодня рахували прапори на головному проспекті (чи буде сьогодні ще більше?) та раділи тому, що у книгарнях починають з’являтися привітальні листівки українською.

І отут трохи повернуся в часі назад. Люди чомусь вважають, що до грудня 2013-го в Запоріжжі цікавості до української мови не було. Та я й сама якось у вересні, розмовляючи в маршрутці з подругами, почула: «Яка ж гарна у вас українська! Ви, напевно, з села?». Зі сміхом тоді пояснила цікавому пану, що я і справді із села, але приїхала до міста, аби вивчити українську. Отакої! До Запоріжжя?! Усе ще не знаю, чи повірив мені той чолов’яга, але точно залишився спантеличений.

Ще на початку осені 2013-го я приєдналася до українського розмовного клубу в науковій бібліотеці поруч. А згодом відкрилися і перші безкоштовні курси української. Наш університет пізніше також виділяв їм аудиторії, коли не вистачало місця в міській бібліотеці. Але що вразило мене, коли я прийшла туди як волонтерка з українського розмовного клубу одного разу, — самі люди. Різного віку — від шкільного, разом із батьками, до пенсійного, на милицях (а заняття не завжди були на першому поверсі чи у будівлі з ліфтом), — вони щиро цікавилися і допомагали один одному. Хтось просто покращував знання, а хтось і зовсім не був українцем і скористався можливістю врешті опанувати мову тут.

Пізніше цей міф про нецікавість Запоріжжя до української мови й літератури було повністю розвіяно після проведення Книжкової Толоки. Досі пам’ятаю горду і веселу ходу Сашка Лірника, який несподівано для себе продав усі привезені книги в перший же день. А що робила там я? Дивилася книжки, спілкувалася з письменниками та друзями-організаторами, здається, навіть намагалася волонтерити.

Взагалі, всі чотири роки пройшли для мене в надзвичайній активності. Де було те шило, не знаю, але я встигла навіщось схопитися за дворічний факультатив із болгарської, взяти участь у кільканадцяти конкурсах, побувати зі своїми віршами на радіо, завітати на кілька прямих ефірів на телебаченні і навіть організувала ініціативну групу студентів на останньому курсі. Щоправда, багато зробити ми не встигли через подальші події в моєму житті та мою абсолютну недосвідченість як лідерки. Я із впертістю барана-відмінника зробила майже всі класичні помилки, які змогла, і щиро дякую зараз собі й друзям за той досвід! Корисно ж знати, чого ти ще не вмієш?

Саме навчання давалося мені досить важко. Бо ж, давайте начистоту, класична філологія з зануренням у тонкощі правопису — річ досить непроста і навіть нудна. Особливо для людини неуважної й непосидючої. Для тих, хто хоче посперечатися, пропоную повернутися до правопису, зокрема до вживання родового відмінка. Вам все ще цікаво та захопливо? Тоді знімаю капелюха. Бо мій прекрасний нейровідмінний мозок і досі часом ігнорує існування того розділу.

Підтримка викладачів і друзів у той час була неоціненною. І якщо хтось із них випадково зазирне сюди, то я хочу їх міцно обійняти й показати читачам: ось, дивіться, з якими неймовірними людьми мене звела доля! Та все ж після складання історичної граматики на третьому році (найважчого курсу на спеціальності) трималася я до кінця навчання чисто на впертості, співчутті близьких людей та бажанні не осоромитися перед рідними викладачами. І ще на мрії покінчити з філологією після випуску раз і назавжди (бо дійсно важко вона мені давалася, особливо література).

Хоча мовознавство я любила. Не сказати, щоб воно завжди любило мене, бо наукові праці з літератури писати було в рази легше. Але історична фонетика (хто б подумав?) й копирсання у значенні слів та їх походженні й досі роблять мене щасливою. Як і читання словників — філологи й письменники мене зрозуміють! Врешті, це й стало основою веселої дворічної пастки, у яку я потрапила трохи згодом. Бо в останні місяці бакалаврату я несподівано для себе вирішила продовжити навчання. Ну правда, чого б і ні? Нові граблі — вони ж інакші! Правда ж?