Глава 14

Габі

З самого ранку я була наче на голках. Прокинулася раніше звичайного з таким почуттям, що незабаром має початися апокаліпсис, і першим кого він торкнеться це мене. Пульс збився, серце билося нерівно і надто голосно. Коліна тремтіли ніби ось-ось здригнуться, тіло наливалося дивною слабкістю. Мене кидало то в жар, то в холод, руки тремтіли, а думки плуталися, не бажаючи складатися у щось зрозуміле.

Софі ж на відміну від мене була зовсім іншою. Вона сяяла, в її очах читалась чиста, безтурботна радість. Вона з учорашнього вечора розповідала про те, як не може дочекатися завтрашнього дня і поки вона все це розповідала, усмішка ніяк не сходила з її обличчя. Я розуміла, що витягти її звідти буде не так просто, вона просидить там до кінця.

Софі й так сповнена енергії, адже вчора вона навіть лягала спати раніше, ніж звичайно, навіть без мультиків перед сном. Може варто частіше туди йти, щоб вона вдома частіше так поводилася.

Одягнувши тепле пальто, я подивилася на себе у дзеркалі. На мені були темні джинси та чорна кофта. В голові прокралася думка, чи не надто просто я одягнена, але я швидко прибрала ці думки з голови. Нічого такими думками голову забивати.

Далі я вже допомагала Софі з верхнім одягом. Перевіривши чи все, я вимкнула і взявши екіпіровку для верхньої їзди ми вийшли з квартири.

-Мам, а Антон за нами заїде як обіцяв? - Запитала Софі схопивши мою руку, коли ми зайшли в ліфт.

-Так, він нас уже чекає на вулиці - як тільки ми вийшли з квартири мені надійшло повідомлення від Антона, що він уже біля під'їзду - а чому ти його по імені називаєш? Це неввічливо Софі.

Не те, що я проти цього, але в попередніх зустрічах вона називала його "дядьком Антоном" і ніколи не розмовляла на "ти" з дорослими в їхній присутності.

-Він сам сказав називати його просто Антоном - з образою в голосі відповіла вона.

-Зрозуміло - це єдине що я могла сказати. Відчинивши двері, ми вийшли надвір і в обличчя відразу подуло холодне повітря. Сподіваюся на території іподрому погода краща буде. Раптом пролунав сигнал від машини. Повернувши голову в бік, звідки долинав, звук я помітила чорний Porshe.

-А ось і він - тихо сказала я і взяла руку Софі, і ми попрямували у бік автомобіля.

-Антон приїхав! - радісно крикнула Софі, коли ми підійшли до машини.

Антон вийшов з машини і попрямував у наш бік. Софі прибрала свою руку з моєї й побігла в його бік. Він трохи опустився, обійняв її й підняв у повітря. У цей момент мене охопило дивне почуття — ніби повітря навколо стало щільнішим. Тепла хвиля пробігла тілом, залишивши легке тремтіння в пальцях. Я не могла зрозуміти, звідки взялося це відчуття — суміш радості й тривоги, наче його жест торкнувся не лише Софі, а й мене самої.

-Привіт – сказав Антон, звертаючись до мене опустивши Софі назад на землю – як ви? Готові?

-Доброго дня - я підійшла ближче і поклала свої руки на плечі Софі - нормально, а ви як?

Антон посміхнувся від мого ввічливого тону.

-У нас тут не робоча обстановка квіточка, можна просто спілкуватися, а не на "ви".

-Боюсь, що наша зустріч якраз підходить під робочу обставину, адже там ми обговорюватимемо теми, пов'язані з інтерв'ю, тож я дотримуюся правил контракту.

Хоч Софі і спілкується з ним легко і просто я собі дозволити такого не можу. Я й так учора дала слабину і розмовляла надто просто. А так не можна.

-Нас тут ніхто не бачить і не чує, можеш спілкуватися, так само як і вчора.

-Боюсь, що так не можна, правила на те й правила.

Моя відповідь явно не сподобалася йому, я бачила це у його очах, але він нічого не відповів просто підійшов до машини й відчинив задні двері запрошуючи нас увійти. Мене здивувало те, що всередині виявилося дитяче крісло для Софі, що він подбав про це вразило і водночас приємно здивувало. Допомагаючи Софі сісти в крісло я закріпила все як має бути й вже хотіла сама сісти, але Антон не дав мені цього зробити і зупинив мене кладучи руку мені на талію.

-Добре, тоді на "ви" спілкуватимешся тільки тоді, коли обговорюватимемо саме робочі моменти, а зараз не такий момент - він підійшов ближче, настільки близько, що у нас майже не лишилось вільного простору і тихо прошепотів - квіточко можеш скільки завгодно тикати мені правилами з контракту, але правила в цій грі створю я. І, якщо я захочу, то легко зможу змінити хоч усі правила в тому клятому контракті. Твоя начальниця напевно погодиться з будь-якими моїми умовами аби це інтерв'ю дісталося саме вашому журналу.

Я вперто глянула йому просто в очі, але не змогла нічого сказати. Він мав рацію в тому, що неважливо, що він запропонує Віра погодитися на все, щоб інтерв'ю дісталося саме нам, тому я просто глибоко зітхнула і нічого не відповівши прибрала його руку і сіла в машину.

-Софі зі вчорашнього вечора мріяла туди поїхати, може ти вже сядеш за кермо і ми поїдемо нарешті?

Антон похмуро дивився на мене, але не зрушив з місця. А навпаки зробив так, що між нами не лишилось й міліметра вільного простору і поклав свої руки по обидва боки від моїх ніг так, що я не могла поворухнутися і лише в'їлася в спинку сидіння і затамувала подих в очікуванні наступних дій.

-Коли я сказав, що можеш поводитися більш відкрито я думав ти поводитимешся ввічливіше.

Я все дивилася в його сірі очі та здавалося, що поки я потопаю в них, а весь мій гнів немов випаровується і в той же час я намагалася проковтнути комок в горлі.

-Знаєш дуже складно ввічливо розмовляти з людиною, яка так жахливо зі мною вчинила - шепочу я так тихо, щоб Софі нічого не почула.

Антон незрозуміло дивився на мене ніби я сказала справжнісіньку маячню. Але нічого не сказавши він прибрав свої руки, зачинив двері й сів за місце водія. Я думала, що далі ми всі їхатимемо мовчки, але Софі відразу почала завалювати Антона питаннями й, мабуть, слово "завалювати" це ще м'яко сказано. Не встигала вона поставити одне питання та отримавши на нього відповідь, як починала його коментувати, а потім знову ставила запитання.

-А коли ти вперше покатався на коні?

-Ну-у десь у чотирнадцять років, мабуть.

Я помітила, як його голос змінився, коли він заговорив, але не встигла закінчити навіть свою думку, як Софі продовжила.

-А який твій улюблений колір? Чи є він у тебе? І чому саме він? - коли Софі ставила всі ці запитання я помітила, як сяяли її очі. Вона не просто ставила всі ці питання, а їй і справді було цікаво дізнатися все про нього.

-Мій улюблений колір? - на одну мить Антон задумався - світло синій.

Софі ахнула від його відповіді.

-Такий же, як і колір маминих очей? - вона вказала своїм маленьким вказівним пальцем на мене.

Від її дії Антон розсміявся, недовго кілька секунд від сили, від його сміху стало легко на душі. Навіть не знаю як це описати. Наче тобі полегшало, але водночас серце починає битися швидше і наче забуваєш, як дихати.

Антон глянув на мене через дзеркало заднього бачачи й усміхнувся.

-Так точно як очі мами - я відчула, як до моїх щок підступав жар, видаючи мене з головою. Чорт. Навіть через п'ять років я все ще так реагую на нього.

-Коли ти навчився водити машину? Тобі спочатку не було страшно? Ось мама взагалі боїться вести машину.

Антон раптом подивився на Софі через те чортове дзеркало так ніби не вірив у те, що вона щойно сказала.

-Що? Правда? - він здивовано розтягнув ці слова, не вірив, що вона це сказала. Потім він перемістив свій погляд на мене, наші погляди зустрілися, і я впевнена на всі сто відсотків, що ми подумали про те саме.

Я посміхнулася сама собі, згадуючи той вечір.