Розділ 9

Антон

Сьогоднішній ранок почався, так само як і всі попередні. Мене розбудив звук будильника та нагадування, які все спливали на екрані телефону, в яких було розписано головні плани та зустрічі, які на мене сьогодні чекають. Але одна деталь сильно відрізнялася від інших, мій настрій був на висоті, але не так щоб посмішка не йшла з мого обличчя або, щоб я світився від щастя, але все одно настрій в мене чудовий. Якщо в інші дні вранці його в мене взагалі не було, або був, але дуже похмурий та нервовий.

Сьогодні відбудеться перша зустріч, де в мене візьмуть інтерв'ю. І за планом на сьогодні фотосесія і ще раз ми пройдемося по всіх питаннях, щоб викреслити або замінити ті, що мені чи журналу не сподобаються або вважатимемо їх непотрібними. Але на інтерв'ю мені зараз начхати. Сьогодні я знову зустрінуся з ними. З моїми дівчатками і я постараюся зробити все, щоб їх повернути, неважливо, що для цього мені треба буде зробити.

Доїхавши до офісу, я швидко піднявся на третій поверх і зупинився біля столу своєї секретарки. Вона тільки-но помітила мене одразу припинила роботу і встала з крісла і з тривогою запитала:

-Антон Сильвестрович, щось трапилося? - у її голосі чітко чулося хвилювання, яке вона навіть не намагалася приховувати – у вас змінився графік? Або ви бажаєте скасувати якусь зустріч?

-Ні все добре, не хвилюйся, я з іншого приводу. Ти ж пам'ятаєш, що сьогодні відбудеться зустріч із журналом щодо інтерв'ю, одна з помічниць візьме з собою свою дитину - від слів “свою дитину” мені стало якось не по собі, ніби ті слова встромилися прямо мені в серце, воно ніби відчувало, що ті слова були фальшивими, неправильними. Що правдиві лише на половину. У голові відразу спалахнула думка, що правильніше було б сказати "приведе з собою НАШУ дитину". Але поки, що так говорити не можу. Ключове слово поки - підготуй будь ласка мій кабінет на той час, щоб дівчинка могла спокійно почекати поки її мати не закінчить зі справами. Якщо раптом їй щось знадобиться, вода, їжа чи їй стане нудно, то дай їй усе, що вона попросить, і тимчасово за нею слідкуватимеш ти добре? І якщо щось трапиться одразу мені доповісти.

-Дитина? У вашому кабінеті? - перепитала вона. Адже зазвичай я не люблю, коли хтось приводить дитину на роботу. Ні я розумію, коли припустимо після садка чи школи їх на якийсь час сюди беруть, або ввечері вже ближче до закінчення робочого дня. Але не тоді, коли потрібно поринути в роботу так ще й в половині робочого дня.

-Так, дитина - підтвердив я - з нею наскільки знаю проблем не буде так що не турбуйся все буде добре. Вона проблем не наробить – я вже хотів піти як згадав – ах, да, попередь мене, коли вони прийдуть.

Поки Олена розмірковувала над моїми словами я, не чекаючи, поки вона щось відповість пішов у бік свого кабінету.

На столі біля комп'ютера вже лежали папки з різних проєктів, з якими мені потрібно буде, ознайомився до кінця дня і вибрати той проєкт, який буде найкращим і в який буде вигідно вкластися. Раптом задзвенів службовий телефон, підіймаючи слухавку я почув голос Олени.

-Антон Сильвестрович, до вас хоче зайти Стас Олександрович. Якщо ви...

-Пусти його - перебив я її, не чекаючи поки вона закінчить. Вона більше нічого не сказала повісила трубку після чого пішов шум, який сповіщав що дзвінок закінчено. А за ним я почув, як відчиняються двері до мого кабінету. Стас крокував у мій бік веселою ходою і з легкою усмішкою на обличчі.

-З чого це ти такий радісний? - питаю я коли він сідає праворуч від мене.

-А що мені, на твою думку, не можна бути радісним? - відповів він, але, коли зрозумів, що не дочекається від мене реакції продовжив - просто хочу побачити, як ти взаємодіятимеш зі своєю дочкою. Адже ти в нас небалакучий, а дітьми треба спілкуватися.

-Думаєш я не зможу порозумітися зі своєю дитиною? - запитав я, обдаровуючи друга холодним поглядом.

Насправді я вчора майже цілий вечір про це думав. Що, якщо я не зможу з нею налагодити контакт? Що якщо вона завжди думатиме, що я їй чужий? Адже мене не було в її житті.

Усі чотири роки.

Усі чотири, чорт забирай роки.

І, зрозуміло що, вона вважатиме мене чужою людиною. Але я сподіваюся, що можу це виправити. Неважливо, скільки зусиль мені треба буде докласти, але я зроблю це. Я зроблю все можливе, щоб завоювати її довіру. Їхню довіру і любов.

-Я думаю, що це буде складно – Стас покрутився у кріслі повертаючись трохи більше в мій бік – скільки років дівчинці? Чотири правильно? - я кивнув - і ти вважаєш, що чотирирічна дитина з легкістю йтиме на контакт із незнайомцем? Добре, якби вона тебе знала, але вона бачила тебе двічі. Двічі! - він підняв два пальці над моїм обличчям, думаючи, що це якось мені допоможе.

Стас сказав те саме, що і я в себе в голові, в гірших кошмарах. Ось тільки від його слів мене ніби облили холодною водою. Почувши від когось правду яку, ти й так знаєш набагато болючіше, ніж від себе самого.

-Так я знаю, що це буде не просто, але я впевнений, що я впораюся.

-І як ти з цим збираєшся впоратися? Як налагодиш з нею контакт? - Стас ставить цілком розумні питання ось тільки від них я починаю злитися. Чому? Тому що я й сам не знаю, як мені розпочати розмову з нею. Що сказати, як чинити. Все це мені невідомо. Та й з досвіду в мене хіба син Стаса, але той знав мене мало не з народження, так що він швидко до мене звик. А тут мені треба діяти делікатно та акуратно.

-Не знаю подивлюсь по ситуації – сказав я все як є.

-Чудовий план. Надійний як швейцарський годинник - Стас поплескав у долоні.

-От тільки не треба. Ти сам хоч готовий? Чи не забув наш план?

-Ні не забув. Спробуй забути, коли ти мені вже вкотре нагадуєш сьогодні вранці…

Вчора ввечері я розповів йому, що нас сьогодні буде чекати і запропонував ідею: якщо спробувати дістати зразок ДНК Софі, волосся допустимо. Знаючи Габі, вона до кінця гнатиме свою лінію про те, що я не є батьком Софі. А тест точно змусить її припинити брехати.

-Знаєш я тут подумав - Стас підвівся зі свого місця - що, якщо ти їй просто скажеш, що ти її батько? Хіба так не буде легше?

Боюся, якщо я так зроблю Габі точно не залишить від мене і мокрого місця. Але в голос я це не скажу.

-Я вже розмірковував на цю тему, не думаю, що так вийде. Думаю, вона мені просто не повірить.

-З Чого ти так вирішив? Вона небалакуча? Чи недовірлива?

-Та ні начебто. У першу нашу зустріч поводилася цілком нормально, розмовляла. Та й удруге теж. Ось тільки коли ми вперше зустрілися вона помітила, як на мене, дивиться Габі й відразу змінилася в обличчі, а вдруге варто було мені тільки підійти надто близько до Габі так Софі відразу почала смикати мої руки, щоб я їх прибрав.

-Ну діти часто копіюють поведінку батьків. Навіть у тому, як вони ставляться до інших людей. Ось, наприклад, мій син. Коли ми йдемо на якісь свята до родичів з якими не дуже близькі, то він з ними не дуже налаштований спілкуватися.

-І Що ти мені пропонуєш? Просити Габі не дивитись на мене як на козла у присутності дочки?

-Ну можна і так звісно. А щоб точно спрацювало можеш і на коліна перед нею встати, щоб точно спрацювало.

-А може запропонуєш щось більш нормальне?

-Тобі вічно не догодиш - цокнув Стас - я взагалі не розумію, через що ви з нею розійшлися? У вас наче все було добре.

-Я теж так думав, але, мабуть, щось було не так - зціпивши руки я подивився у вікно, намагаючись контролювати потік думок, які все повертали мене в далеке минуле, де я був по-справжньому щасливий.




П'ять років тому.



Вийшовши з офісу трохи раніше, ніж зазвичай я попрямував на парковку бажаючи якнайшвидше сісти за кермо автомобіля і поїхати в потрібне мені місце. День був виснажливий, але холодне повітря вечірнього міста швидко допомогло прочистити голову.

Нарешті доїхавши до університету, я вийшов з машини, прямуючи у бік входу на його територію. Перед цим я домовився з Габі, щоб я чекатиму її біля корпусу, в якому проходитиме її остання пара. Сівши на лаву я подивилася на годинник. Ще двадцять хвилин до закінчення пари.

Але, на моє щастя, незабаром відчинилися вхідні двері, з яких вибігав натовп студентів. Дехто бурхливо щось обговорювали, інші сміялися, а хтось швидким кроком кудись йшов. У тій групі якраз була і моя квіточка яка про щось говорила зі своєю подругою. Я трохи підняв руку і помазав їм. Помітивши мене, вона попрощалася з Ксюшею і пішла в мій бік, а її подруга, швидко помахавши мені рукою пішла.

-Привіт - вона променисто мені посміхнулася і потяглася за поцілунком, на який я в той же момент відповів - я думала ти прийдеш пізніше.

-Ну, в мене вийшло прийти трохи раніше, так, що тобі не довелося чекати мене квіточко.

Вона широко посміхнулася і трохи захихотіла.

-Ти коли небудь перестанеш так мене називати?

-Ні ніколи.