Розділ 8

Габі

Гаряча кава, яка мало не обпалює мою долоню своєю температурою, ніяк не допомагає проти холоду, який повільно йшов по спині та повільно проникає все далі бажаючи, щоб моє тіло задубіло немов камінь, щоб я навіть кроку зробити не могла.

Антон дивиться, ні точніше пожирає мене поглядом, в якому спалахує вогонь і від чого мені стає не по собі, почуваюся пораненим звіром на яку вже готується напасти хижак, який чекає, щоб жертва остаточно ослабла.

Так і хочеться втекти стрімголов і не повертати голову назад щоб зустрінеться з його сірими очима.

Але ні, я роблю повільний глибокий вдих, намагаючись за цей час привести свої почуття в норму і дивлюся йому в очі.

-Вітаю - говорю я рівним голосом.

Я дивлюся на Антона, на те, як змінювалися його емоції від нерозуміння до холоду, потім гніву. Була б моя воля я б просто сказала “Привіт” і пішла, але контракт наказує нам бути ввічливими, навіть поза робочим часом. Так, я за все своє перебування на посаді журналіста я встигла вивчити контракт на пам'ять. Все одно там рідко щось змінювалось.

-Привіт - з ще незникаючим шоком у голосі сказав Антон і повертав свою голову то в право, то вліво шукаючи когось, потім знову подивився на мене - а чого так формально? Начебто не робочий час та й...

Він не встиг закінчити, як я його перебила.

-Контракт зобов'язує працівників навіть поза робочим часом дотримуватися пристойності та спілкуватися суто на “ви”. До побачення.

Антон хмикнув, а я, не чекаючи, пішла далі. Але тут Антон наздогнав мене.

-Стій ти не можеш ось так поводитися після вчорашнього! - сказав він трохи голосніше, ніж треба було. Від його голосу на нас звернули увагу кілька людей. Чорт. Я підвела голову і з нерозумінням подивилася на нього, чекаючи відповіді.

-Що? – тихим голосом запитала я – про що ти?

-От тільки не прикидайся, ти чудово зрозуміла, що я маю на увазі. Значить, я цілий день пишу тобі, прошу, щоб ти відповіла мені хоч на одне повідомлення, а потім уночі...

Поки Антон говорив я подумки раділа, що в кафе зараз мало людей, і що нашу розмову мало хто почує, але все одно ті люди, що були ще всередині, іноді кидали на нас погляд.

Я перебиваю його, кладучи руку йому на губи, щоб той ще щось не сказав. Вільною рукою я взяла його і вивела із закладу. Що дивно Антон не чинив опір. Спочатку мені здалося що надто вже мені легко було його тягнути за собою. І лише тоді, коли ми виявилися досить далеко і де не було людей я зрозуміла, що він навіть не чинив опір, а слухняно йшов ззаду, навіть руку сильніше стиснув, не сильно, але відчутно.

Від його дії по тілу поширилося тепло, а серце почало битися сильніше, захотілося, щоб це почуття ніколи не зникло. Щоб цей момент був якнайдовше. Але мені довелося забрати руку, і миттєво все тепло зникло, залишивши лише холод. Від чого мені знову захотілося відчути його дотик. Але прибравши ці думки з голови, я взяла себе в руки. Схрестивши руки, я підвела голову, щоб знову подивитися йому в очі.

-Що ти мав на увазі - запитала я, бажаючи негайно дізнатися, що я могла зробити. Або це його план, щоб підібратися ближче і переконається, що Софі його дочка - я тобі нічого не зробила.

-Ой що ти? Хочеш сказати, що слова самі собою надрукувалися та відправились мені? - Антон дістає з кишені телефон і показує екран телефону, на якому було включене наше з ним листування. Якщо це можна так назвати. Адже там писав тільки Антон, я ж жодного повідомлення не надсилала. Я знову читаю ті повідомлення що він мені відправляв і вже прогорнувши до кінця я побачила відправлене мною повідомлення з побажанням надобраніч, яке призначалося Владу.

-Чому воно було надіслано тобі? - прошепотіла я зовсім тихо, але Антон все-таки почув.

-Що? А кому тоді воно мало бути надісланим? — здавалося, що останні слова він скоріше прогарчав, мов розлючений звір, від чого по спині пройшов холодок. Тяжко зітхнувши, я подивилася в його сірі очі, які ніби з кожною секундою ставали все темнішими.

Мабуть, про те, що воно призначалося Владу краще промовчу заради загального блага.

-Ну? - Антон все не зводив з мене очей чекаючи моєї відповіді - і хто він?

Останнє слово він швидше виплюнув ніби думка про те, що я могла відповісти симпатією комусь іншому розлючувала його.

А в голові промайнула одна думка, від якої захотілося, посміхнуться. Завжди кумедно дивитися що буде якщо смикати тигра за вуса. Особливо якщо тигр Антон Абрамов.

-А навіщо мені тобі відповідати? Так, повідомлення було адресовано не тобі - з кожним моїм новим сказаним словом погляд Абрамова ставав все важчим, а на обличчі наступали жовна - вибач за цю ситуацію.

Я зробила винне обличчя і вже хотіла розвернутися, як Антон схопив мене за плечі і трохи опустився, щоб ми були на одному рівні.

-Обережніше квіточка, адже ти знаєш ніхто не має права зазіхати на те, що належить ...

Він не встиг закінчити фразу як Софі, що проходить повз нас, крикнула:

-Мам дивися я сама можу вести коника! - Софі подивилася в наш бік бажаючи привернути мою увагу - о й дядько Антон тут! Привіт! - вона енергійно помахала йому рукою і радісно посміхнулася доки не помітила, що Антон все ще тримає мене за плечі. І за одну мить її погляд став похмурішим.

Я акуратно прибрала його руки з себе й подивилася на дочку.

-Будь акуратнішою Соф!

-Добре - відповіла вона з усе ще незадоволеним обличчям.

Що сталося?

Я її чимось образила?

-А вона непогано тримається в сідлі – прокоментував Антон – як і її батько – від останніх слів він посміхнувся і подивився на мене. А в мене самій немов земля з-під ніг пішла.

-З чого ти взяв що вона успадкувала це від - я зупинилася, як хотіла сказати "тебе". За всі роки я не змогла сама собі насамперед вселити, що забула його, що щодня знаходжу його риси в Софі, але ніколи не визнавала цього в голос. І натомість я сказала: - свого батька.

У горлі стало сухо, а я, щоб не дивитися на Антона, почала дивитися на Софі.

-Тому що в тебе немає тієї пристрасті до коней, і з нас двох вона явно взяла цей талант від мене.

Я посміхнулася, а потім швидко повернула голову у бік Антона.

-З... З чого... З чого ти взяв, що вона твоя дочка? - пробурмотіла я. Язик  запліталася, і я тільки з третьої спроби змогла закінчити свою думку.

Антон доторкнувся пальцями до мого підборіддя бажаючи підняти його, щоб подивитися мені в очі.

-Тому, що я в цьому впевнений і крапка - він наблизився так близько до мого обличчя що його дихання лоскотало мої губи - а якщо, що тест ДНК це легко підтвердить я ж правий?

Повітря ніби перестало надходити в легені, очі бігали по його обличчю, бажаючи дізнатися, що ж він задумав. Антон теж не відводив погляду з мене бажаючи дізнатися які емоції викликали в мені його слова.

Тут з моєї сумки завібрував телефон, від чого наші погляди перейшли на мою сумку, витягнувши телефон з неї я подвилась на єкран, на якому висвітився номер Влада та його фото на екрані.

Я помітила чіпкий погляд Антона, котрий дослідив телефон. Його сірі очі, які ніби хотіли пропалити дірку в телефоні, щоб дізнатися хто там мені дзвонить. Сірі очі з кожною секундою ставали все темнішими і в них майнула тінь роздратування.

Я відійшла трохи далі і швидко натиснула на зелену кнопку на екрані, щоб відповісти на дзвінок.

-Ало? - Я постаралася привести свій голос у норму. Сподіваюся вийшло.

-Привіт Габі - голос Влада відрізнявся від мого, його голос був більш розслабленим з ноткою грайливості та веселощів - як ти?

-Нормально, сьогодні з дочкою на іподромі - я спеціально згадала дочку і що зараз не найкращий час, щоб поспілкуватися.

-Що ж тоді я не заважатиму вам, подзвоню коли будеш вільна добре? - я вже зітхнула як відчула, що по спині пройшов холод. Я повернула голову і побачила похмурий погляд Антона, спрямований у мій бік.

Навіщо він все ще дивиться?

Але розмова з Владом ще не закінчилася. І я знову перемикнула свою увагу на нього.

-Може мені потім заїхати за вами, щоб ви таксі довго не чекали? - Після його слів я подивилася на Софі.

-Думаю не варто. Тобі й так довго їхати сюди, не хочу тебе турбувати, та й Софі все ще з недовірою може ставитись до малознайомих людей.

-Може тоді настав час мене з нею познайомити? - запропонував Влад.

Я мимоволі посміхнулася від його слів. Я давно хотіла їх познайомити, але завжди собі відмовляла від цієї ідеї. Казала собі, що ще не час, що ще треба трохи почекати поки Софі все зрозуміє. Чому? Не знаю.

-Цей день обов'язково настане, але не сьогодні вибач. Вона і так потім вся змучена і роздратована буде, що я відвезла її звідси так що краще, коли у неї буде гарний настрій.

Зізнаюся на мить я хотіла, щоб він прийшов, щоб Антон побачив, що в мене хтось є. Навіщо? Не знаю. Просто щоб знав, що я не тримаюся за минуле і що в мене є той, хто хоче про мене піклуватися.

Підійшовши ближче до паркану, я подивилася, де зараз Софі, вона як рас була недалеко від мене.

-Софі люба, давай ще трохи і ми поїдемо додому. Добре?

-Добре - з невеликою досадою говорила вона і злізла з коня - а ми коли знову прийдемо сюди?

-Якщо хочете – Антон наблизився до нас і поклав руки мені на плечі – я можу вас підвести.

-Ні! - крикнула Софі і піднявшись на паркан почала смикати за руки Антона, щоб той прибрав руки з моїх плеч, а коли він це зробив то обійняла мене - ми на таксі поїдемо так мам!?

Я подивилася на Софі, яка притиснулася до мене, настільки близько, наскільки змогла і злобно дивилася на Антона, поки той стояв здивований її діями. Ну а як інакше, адже в їхню минулу зустріч вона поводилася більш прихильно.

-Так Соф, ми поїдемо на таксі, але для початку ти допоможи своєму інструктору з конем, а потім ми підемо і переодягнемо тебе...