У гості до лікаря

Борщ – один з найбільших символів слов'янської кухні. Його полюбляють у багатьох країнах світу.

Єдиного рецепту борщу немає, та є безліч варіацій. Традиційно в цій страві може бути близько двох десятків інгредієнтів, головні з яких – картопля, капуста, буряк та морква. Особливості регіональних тенденцій обумовлюють різноманітність варіантів приготування цієї страви: рецепти можуть різнитися буквально від міста до міста.

Борщ по-вінницькі я не забуду ніколи. Він був дуже смачним, в міру кислим, солодким і пряним. Постав ложку – стоятиме, ось настільки він густий. Те що треба після прогулянок вологим зимовим лісом.

Наша наступна зупинка була не менш цікавою ніж всі попередні, адже ми вирушили в гості до відомого на весь світ вченого, засновника військово-польової хірургії та Товариства "Червоного Хреста" Миколи Пирогова.

Видатний хірург Микола Іванович Пирогов провів близько десятка тисяч операцій, врятував життя сотням поранених солдатів, поклав початок нової науки – хірургічної анатомії. Він першим почав застосовувати ефірний наркоз при оперуванні в польових умовах.

Останні двадцять років свого життя, він проживав на південному сході Вінниці, в неймовірно красивій садибі Вишня. Зараз в цьому будинку представлена експозиція, що оповідає про його життя, трудової та громадської діяльності. Картини, документи, робочі інструменти – вся обстановка відтворена, як за життя хірурга.

Музей-аптека садиби Вишня цікава відвідувачам інтер'єром приймальні хірурга і його операційної. У Меморіальному парку ростуть дерева, які посадив власними руками видатний лікар. А в сімейній усипальниці знаходиться забальзамоване тіло Пирогова. Офіційно гробниця іменується "церква-некрополь", тіло знаходиться трохи нижче рівня землі в цокольному поверсі православного храму, в заскленому саркофазі. Спустившись сходами вниз, опиняєшся поруч, буквально в метрі від тіла хірурга, відгородженого червоною тасьмою.

Здається, ніби це не мумія якась, а жива людина, яка просто відпочиває від напруженого дня: трохи поспить і згодом прокинеться, вийде на вулицю й продовжить з нами екскурсію. І не мені одному так здавалося.

-Дивись, палець ворухнувся, - пролунав шепіт когось із нашої групи. - Та кажу тобі, ворухнувся!

Та майстри своєї справи здатні й не на таке. Коли у нашому міському музеї проходила виставка воскових скульптур, багато хто дивувався не стільки схожістю статуй з історичними персонами, а скільки їх близькістю до справжньої живої істоти.

Останньою точкою нашої екскурсії був музей ретро-техніки. Це відносно молода пам'ятка історії: відкрилась вона лише у 2013 році. Експозиція музею включає приватну колекцію раритетних авто, техніки. В даний час в музеї можна побачити більш ніж сто експонатів, серед них: автомобілі та мотоцикли, велосипеди і патефони, телевізори та радіоприймачі, фотоапарати та багато іншого. Кожен відвідувач обов'язково впізнає що-небудь з колекції. Або такий телефон був в його родині в дитинстві, або таким фотоапаратом знімав тато, або така машина була у дідуся. Це музей, де намішано трошки історії, ностальгії, інших часів, людей і предметів.

Назад у Покровськ вся наша група їхала водночас і стомлена, і сповнена незабутніх емоцій. Комусь з нас не вистачило ночі відпочинку, і вони продовжували спати ранковому потязі Дніпро-Покровськ. Та ті, хто не спали змогли послухати історії нашого екскурсовода, які трапилися із нею під час минулих подорожей. Вона навіть дістала кілька фотоальбомів зі свого рюкзака. Окрім нашої групи у вагоні їхали й прості пасажири та із зацікавленістю слухали про мандри Карпатами, поїздки до Італії та Словаччини, про вистави козаків Запорізької Січі. Дехто навіть брав її контакти аби записатися на майбутні тури.

У вагоні я помітив й одного зі своїх викладачів – Воропаєву Анну Олександрівну.

-Ваша жіночка? - поцікавилась вона в мене. - Для свого віку напрочуд жвава.

Тільки тоді я й збагнув, що за весь час нашої із нею подорожі, Ірина Аронівна ні коли не збавляла заданого нею самою темпу під час піших прогулянок Вінницею, а про міські пам’ятки вона розказувала так, ніби все життя там прожила. Згоден, наша група була в неї не першою і навіть, мабуть, не десятою, але це не як не зменшує її ставлення до роботи.

Без захоплень чи уподобань життя стає порожнім і нецікавим. Сподіваюся, що мої захоплення не змусять мене сумувати у майбутньому і я буду радіти від життя навіть більше, аніж зараз.