Мої перші вчителі

Чи замислювалися колись дорослі – чому одні діти не люблять ходити до школи, а інші, – навпаки, – йдуть туди охоче і навіть радісно? Напевно так. І в небажанні вчитися батьки та вчителі звинувачують, як правило, самих же дітей. Ліниві, безвідповідальні, нічого не хочуть – ось якими епітетами нагороджують учнів, які не люблять школу. Але чому ж деякі діти все ж із радістю біжать на уроки? Гадаю, що відповідь проста – у них є улюблений вчитель! У кожного він асоціюється з кимось своїм: одні згадують вчителів-предметників, інші – класних керівників з середньої чи старшої школи, а треті й досі згадають про свою першу вчительку, до якої вони прийшли в перший клас.

Перший вчитель – це людина, яка подарувала дитині перші знання. Без такого наставника неможливо зрозуміти, навіщо взагалі потрібно вчитися і який від цього всього сенс. Така людина має важливу позицію у нашому житті.

Та для мене першими вчителями стали мої батьки. Я з'явився на світ у сім’ї вчительки та залізничника і мене з раннього дитинства супроводжували книги з великої бібліотеки, яку мої батьки роками бережливо поповнювали шедеврами світової та української класики. Саме тому, напевно, я теж вирішив створювати книжки. Першим та найвпливовішим критиком для моїх творів була моя мати. Її думка й досі для мене важлива.

Але, як кажуть, «у здоровому тілі здоровий дух», тому, поки мати формувала мою особистість, батько розвивав мої фізичні навички. Зокрема, він навчив мене плавати та їздити на велосипеді. Останнє, до речі, принесло винагороду: у свої сімнадцять років я став призером районних велозмагань серед юнаків та приймав участь ще у кількох подібних заходах.

Незалежно від свого віку людина не повинна забувати про батьків. Через все життя вона має пронести свої особливі почуття любові та поваги до своїх найближчих родичів. Важливо пам'ятати кожному на планеті, що батьки – це найцінніше, що дано людині. Адже крім них їхня дитина не потрібна нікому і за неї ніхто так не зможе щиро зрадіти за досягнуті нею цілі.