Розділ 16. Мама завжди права?

Мирослав

Я зупиняю авто на алеї перед батьківським маєтком і на хвилину затримую руки на кермі. Вдихаю повільно і глибоко, намагаюся заспокоїти те, що не хоче втихомиритись. Голос матері і її слова за вечерею досі крутяться в голові й тиснуть на скроні. 

Глушу двигун і виходжу з авто. Повітря свіже й сповнене вечірніх ароматів. Йду по бруківці, що веде до знайомих дверей. Усе навколо виглядає надто ідеальним. Життя тут не живе, а консервується.

Двері відчиняє служниця. Вона мовчки киває і відходить убік, даючи мені дорогу, бо знає — сюди я приходжу нечасто, але коли приходжу, то не просто так.

Я проходжу крізь простору вітальню, де все стоїть на своїх місцях, як музейна експозиція, і знаходжу маму в кріслі біля каміна, з келихом білого вина в руках і вічною холодністю в погляді.

— Мамо, — вітаюся коротко, зупиняюся просто перед нею.

Мама підводить очі від свого келиха й дарує мені ту усмішку, яку я ненавидів ще з дитинства — ледве помітну, стриману, самовдоволену. Усмішку людини, яка ніколи не помиляється. Яку нічим не здивуєш.

— Я знала, що ти з’явишся, — каже вона, спокійно ставлячи келих на стіл. — Твій погляд за столом все сказав. Ти не витримав, правда?

Відповідаю не одразу. Погляд мимоволі ковзає по мармуровому каміну, важким портьєрам, блиску срібла на тумбі. Все, що було в моєму дитинстві, залишилось незмінним. Тільки холоду стало ще більше.

— Я не за цим прийшов, — сухо кажу я. — Хочу поговорити. Спокійно.

— Я завжди спокійна, — відказує вона м’яко, але в її словах чується прихований тріумф. Вона вже відчуває перемогу, ще до того, як ми почали розмову.

І, чорт забирай, вона має рацію. Бо я справді прийшов не просто поговорити. Я шукаю відповідь. Підтвердження. А, може, дозвіл. І мама це чудово знає.

— Кіра для мене важлива, — кажу, стискаючи пальці в кулак. — Не знаю, чи ти це зрозумієш, але… вона змінює мене. Змушує бачити речі по-іншому.

Мама мовчить. Її погляд спокійний, упевнений, мов у людини, яка вже виграла партію, навіть не розпочавши гру. Вона повільно підносить келих до губ, обережно робить ковток і тільки тоді озивається:

— Мирославе, вона не твого кола.

Я чую цю фразу не вперше. Але зараз, коли вона звучить саме про Кіру, вона ріже сильніше. Глибше.

— Ти справді думаєш, що вона не бачить у тобі трофей? — додає вона м’яко, ніби розповідає якусь банальну істину. — У неї немає освіти, вона працює офіціанткою. І раптом — ти. Власник мережі готелів. У якого стан, вплив, ім’я. Ти для неї — виграшний квиток.

— Вона не така, — переконую я. Але навіть для мене мій голос зараз звучить не так впевнено, як хотілося б.

Мама хмикає і ледь помітно всміхається. Дивиться на мене так, наче мені три рочки і я нічого не тямлю в цьому житті. Її погляд насичений тією самою неприємною поблажливістю, коли пробачають дітками їхню незграбність і відсутність досвіду.

— Мирославе, вас поєднує пристрасть і хіть. Емоційний спалах. І він мине. Такі речі завжди минають. Але наслідки — залишаються. Скандали. Чутки. Преса тільки й чекає на те, щоб побачити тебе з “нічним метеликом”. І як ти думаєш, хто перший втратить довіру? Твої партнери. Олександр. Інвестори. Люди, які будують з тобою справу.

У грудях закипає від її слів. Але я не даю волю емоціям.

— Якщо ти хочеш зруйнувати те, що ми з твоїм батьком будували роками — вперед, — її голос твердне, стає холодним, різким. — Тримайся за цю офіціантку. Подивимось, як довго вона тебе витримає, коли гроші перестануть бути частиною твоєї привабливості.

Я не відповідаю. Стискаю щелепи. Хочу сказати, що вона помиляється, що Кіра не така, але…

— Я не зобов’язаний слухати тебе.

— Але слухаєш, — спокійно відповідає вона, не зводячи з мене очей. — Я ще ніколи не помилялася щодо твоїх пасій. І ця офіціантка — не виключення. Єдине, для чого вона годиться — це провести кілька гарячих ночей з нею. Вона ласа на твої гроші, сину. А без них ти їй не цікавий.

Вирішую більше не продовжувати розмову. Мовчки виходжу в коридор, гримаю дверима сильніше, ніж слід. Але слова матері вже пустили коріння в голові. Я дуже хочу вірити, що Кіра інакша, але я не можу позбутися тіні, яку нав’язала мені мати.

А найстрашніше — я не певен, що зможу.

Повертаюся додому пізно вночі. У квартирі темно, тільки жовте світло від вуличних ліхтарів пробивається крізь жалюзі. Кидаю ключі на мармурову консоль у коридорі, знімаю піджак, але не йду далі. Просто стою, втупившись у напівтемряву, і не можу вирішити, що робити з тим осадом і думками, що залишились після цього вечора.

Мати ніколи не грає навмання. Вона б'є точно і завжди в найслабше місце. Її слова обпікають не тому, що вони були гучні, а тому, що тонко продумані, зіткані з фактів, страхів і сумнівів, які я й сам не хотів визнавати.

Кіра. Її обличчя не йде з голови. Як гідно вона трималася за столом. І як змінився її настрій, коли моя мати відкрила рота.

Але водночас, я не можу викинути з голови сумніви, які посіяли материні розмови.

А якщо Кіра справді просто зачепилась за мене, бо я — зручний для неї шанс?

Йду до кабінету, наливаю собі склянку віскі. Роблю ковток пекучого напою. Гіркий присмак залишається в роті. 

Знову в вухах лунає голос мами:

«Це не любов. Це пристрасть. Вона мине»

А якщо вона права? Що, якщо я просто захопився Кірою? Якщо я знову зроблю помилку, яка потім зламає і мене, і її?

Я опускаюся в крісло, стискаючи склянку в пальцях. Думки розривають мене навпіл. Я завжди приймав чіткі рішення, будував бізнес з холодною головою. Я ніколи не дозволяв собі слабкостей. А зараз… я хочу цю жінку, але не впевнений, чи можу їй довірити себе.

Бо якщо вона зрадить — я більше не зберу себе докупи.

І найгірше те, що я мама має рацію.

Вирішую запросити Кіру на побачення. Наступного вечора стою біля її будинку, як домовлялись. Машина чекає під під’їздом, двигун тихо працює, а я дивлюсь у вікно. Пальці ритмічно барабанять по керму. Наче це допоможе заглушити шум у голові.