Розділ 15. Як на допиті

Кіра

Ми сідаємо за бездоганно накритий стіл. Наче з обкладинки журналу чи кулінарного шоу. У повітрі витає тонкий аромат ванілі й свіжоспеченого хліба. Та навіть ця ідеальна атмосфера не здатна приглушити ту напругу, яка повисла між мною і жінкою, що сидить на чолі столу.

Марія займає своє місце, сидить велично і з прямою спиною. Дивиться поглядом, який змушує відчути себе винною ще до того, як я відкрию рота. Її очі ковзають по мені згори донизу. Спокійно й холодно. Так, немов вона розглядає не людину, а предмет інтер'єру, який явно не вписується у загальну стилістику її бездоганного простору.

— Це Кіра, — каже Мирослав, нахиляючись трохи вперед. — Моя дівчина.

Я ловлю її погляд. Він гострий, мов лезо. Впевнена, що їй не подобається, як представив мене Мирослав. Воно не підходить. Марія не приховує, що воно ріже їй слух.

— Дівчина, — повторює вона беземоційно. І хоч її тон рівний, але в ньому звучить щось крижане. Я б навіть сказала, що почула в ньому презирство. — І скільки ви вже… разом?

— Досить, щоб я був у цьому впевнений, — відповідає Мирослав з легким викликом. Помічаю, як у нього напружуються щелепи, але він тримається.

— Впевненість — це добре. Але ти завжди занадто легко плутав емоції з розсудливістю, — кидає вона, не відриваючи від мене очей.

— Пані Маріє, — кажу я спокійно, хоч всередині все тремтить, — мені дуже приємно бути тут і познайомитися з вами.

Стискаю долоні в кулаки, сховані під столом і всміхаюся їй. Вона навіть не кліпає.

— А ти, схоже, ввічлива, — промовляє. — Це рідкість. Хоч щось в тобі є хороше.

Я не знаю, чи це комплімент, чи ще один кпин в завуальованій формі. Мирослав прочищає горло.

— Мамо, я думаю, ти могла б бути трохи... м’якшою, — каже він.

Марія повільно повертає голову до сина, її погляд стає ще гострішим.

— Не тобі мене вчити, — каже вона тихо, але кожне слово — як удар батогом. — Не плутай ролі і не забувай, хто з нас старший.

Мирослав стискає зуби. Він не відповідає, але я відчуваю, як у ньому закипає лють. Але він стримує себе.

А я... я не знаю, як себе поводити. Я опинилася між ними і почуваюся, як гість, якого ніхто не кликав.

— Отже, Кіро, — звертається до мене Марія, коли прислуга ставить на стіл гарячі страви й мовчки виходить, залишаючи нас наодинці в напруженій тиші. — Чим займається твоя сім'я?

Я кладу виделку на тарілку, намагаюся не видати своє хвилювання.

— Моя мама працює медсестрою в обласній лікарні. Я виросла з нею та бабусею. Батька в мене немає, — відповідаю рівно і впевнено.

Марія злегка здіймає брову, розглядає мене уважним, холодним поглядом. Там немає ані краплі тепла, лишень цікавість.

— Медсестра? Благородна, але не надто прибуткова професія, — промовляє вона, маючи на увазі не високий рівень мого життя.

Шкіра на обличчі починає горіти. Мирослав кидає на мене погляд, але мовчить. Чекає, що я сама зможу сама впоратися з його строгою матір’ю?

— А де ти навчалася, Кіро? — Марія не припиняє свій холодний допит.

Важко ковтаю. Зараз я маю сказати правду, яка не покращить мою й так плачевну ситуацію.

— Я… не маю вищої освіти, — кажу тихо. — Я працюю офіціанткою в нічному клубі.

Вона завмирає з виделкою в руці, уважно дивиться мені в очі. У її погляді читається крижаний осуд, який вона навіть не намагається приховати.

— Офіціанткою. Тобто жодної освіти і перспективи?

— Мамо, — тихо втручається Мирослав. — Не варто зараз…

— Я просто хочу зрозуміти, чи бачиш ти реальну ситуацію, синку, — перебиває його Марія й кидає погляд на нього. — Ти впевнений, що дівчина без освіти і з таким скромним походженням відповідає твоєму рівню? Ти серйозна людина з великими амбіціями. Сім'я і такі зв’язки лише заважатимуть тобі.

Її слова важким каменем падають у мою душу. Я опускаю очі, відчуваючи сором, приниження й біль одночасно. Але я змушую себе підняти голову й знову зустрітися з нею поглядом.

— Я розумію, що моє життя не виглядає для вас вражаючим, — кажу я, стримуючи тремтіння в голосі. — Але я працюю чесно і не соромлюся того, ким я є.

Марія стискає губи в тонку лінію, мовчки продовжує свердлити мене своїм холодним поглядом.

— Чесність — це добре. Але Мирославу потрібна не просто чесна, а достойна його жінка, — відповідає вона твердо. — Ти справді думаєш, що тобі місце поруч із ним?

Мирослав різко відкладає прибори і хоче щось сказати, але я встигаю першою:

— Я думаю, що рішення, чи гідна я бути поруч із Мирославом, має ухвалювати він сам.

Марія мовчить кілька секунд. Вона зайшла занадто далеко. Ця вечеря не просто випробування — це справжній допит, битва, у якій мені потрібно зберегти гідність. Не зважаючи ні на що.

Я вирівнюю плечі, стримуючи роздратованість. Я й справді не належу до її світу, але зараз я з усіх сил намагаюся не дати їй помітити моє обурення. Мирослав ж не просто так привів у дім своєї матері.

Марія ж не ховає своєї зверхності. Вона обводить мене поглядом, оцінює моє вбрання, жоден сантиметр не пропускає. Таке враження, наче вона зважує чи достойна я бути присутньою за її ідеально сервірованим столом.

— Офіціантка, ще й без освіти, — шепоче вона, але кожне слово в тиші лунає доволі голосно. — Цікаво, Мирославе, ти вирішив зайнятись благодійністю чи просто нудьгуєш і так розважаєшся?

Мені перехоплює подих і я ледь не захлинаюсь повітрям. Не очікувала, що вона скаже таке вголос. Мирослав напружується, але Марія не зупиняється.

— Мабуть, цей клуб — твій новий кадровий резерв, — додає вона з кислою усмішкою, беручи до рук келих. — Наступного разу візьмеш прибиральницю? А що? У неї теж можуть бути “чисті” наміри.

— Мамо, припини, — каже Мирослава різко, але вона і бровою не веде.

— Припинити? Це ж не я приводжу дівчину, яка, очевидно, знає, як поводитись з заможніми чоловіками, — вона робить наголос на слові “поводитись”, і в очах спалахує відверта зневага. — У тебе завжди був гарний смак, сину. Але цього разу… він явно зіпсувався.