Розділ 14. Не в своїй тарілці

Кіра

Минуло кілька днів після того вечора, коли Мирослав знайшов мене біля клубу й так щиро випросив пробачення. Ми помирились, хоч я все ще відчуваю легкі сумніви. Вони зрідка нагадують про себе, мов би попереджають, що мені потрібно бути не такою довірливою і не такою наївною. Але потім я згадую його слова і щирий погляд, як він ніжно обіймав мене і тоді сумніви зникають, поступаючись місцем вірі й надії, що між нами все буде добре.

Мирослав запросив мене на вечерю. Я зраділа. Адже це буде наша перша зустріч після примирення. Ще один вечір вдвох, де ми зможемо краще пізнати один одного й зміцнити нашу відновлену близькість. Не знаю, що Мирослав приготував для нас, але сподіваюся це буде щось цікаве і романтичне.

Він забирає мене після роботи, ми їдемо в його машині, розмовляючи про дрібниці. Мирослав виглядає спокійним, але щось у його поведінці здається мені трохи дивним, ніби він нервує. Врешті-решт він кидає на мене швидкий погляд і каже:

— Кіро, є дещо, що я хотів би зробити.

— Що саме? — запитую з цікавістю і серце починає битися швидше.

— Я хочу, щоб ти познайомилася з моєю матір’ю, — говорить він спокійно й буденно, ніби це звичайна справа.

Дивлюся на нього круглими очима. Він шуткує зараз? Це ж капець який важливий крок!

Мирослав веде машину, а не знаю, що відповісти. Я розгублена і шокована. Мене охоплює тривога й страх, серце калатає в грудях, думки метушаться.

— Ти хочеш познайомити мене з мамою? — перепитую я навмисно, щоб переконатися що мені не почулося. Я навіть не можу описати, наскільки мене приголомшила його пропозиція.

— Так, — відповідає він і злегка всміхається, наче це мене може заспокоїти. — Для мене це дуже важливо. Я хочу, щоб вона побачила, що ти для мене значиш.

Я намагаюсь зібратися з думками, але паніка починає поволі охоплювати мене. Ми з Мирославом тільки недавно відновили наші стосунки, я навіть не встигла звикнути до думки, що ми знову разом, а тут одразу таке серйозне знайомство.

— Я… Я не знаю, чи готова, Мирославе, — зізнаюсь я тихо, відчуваючи, як голос трохи тремтить.

Він бере мою руку, ніжно стискає пальці.

— Я розумію, що це несподівано. Але ти важлива для мене. І саме тому я хочу зробити цей крок. Повір мені.

Я мовчу, серце б’ється дуже швидко, і в голові виникають думки про те, як саме виглядатиме це знайомство, і чи зможу я взагалі справити на його матір гарне враження. 

— І коли саме має відбутися наше знайомство?

— Завтра.

— Але ж в нас на завтра запланована вечеря, — нагадую розгублено.

— Це якраз вечеря з моєю матір'ю. Я не хочу ставити тебе в незручне становище, тому попереджаю завчасно. Можеш відмовитися, якщо забажаєш.

Замовкаю, щоб обдумати його слова і прийняти рішення. Звісно, я можу відмовитися. Я ж не зобов'язана йому нічим. Але з іншого боку він не влаштував мені сюрприз і не привіз до своєї матері без попередження. Не хочеться розчаровувати Мирослава. Я ж бачу, наскільки йому важливо, щоб я погодилася.

— Добре, — кажу зрештою, старанно приховую свої справжні почуття за усмішкою. Хоча всередині мене бушує справжній ураган сумнівів і страхів. — Я погоджуюся.

Мирослав вдячно усміхається мені і ніжно цілує мою руку. Відповідаю йому слабкою усмішкою. Щось мені здається, що це буде одне з найважчих випробувань у моєму житті.

Ніч минає в напів дрімоті. Я будую припущення майбутньої зустрічі з мамою Мирослава. Мені лячно. Я ще ніколи не знайомилася з батьками свого хлопця. А тут не просто звичайний пересічний хлопець. Мирослав — людина заможна, зовсім з іншого світу. Хтозна, як мене зустріне його матір. Мені не доводилось спілкуватися з такими людьми, як вона. Раптом вона така ж, як Олександр? Така ж манірна і зарозуміла? Ох… 

Наступного дня я стою посеред кімнати і одну за одною приміряю сукні. Це вже п’ятий чи сьомий варіант, а мені все не подобається. Погляд ковзає по дзеркалу, де відображається моє розгублене обличчя. Волосся розпатлане, а в погляді зачаїлася тривога. Я ніколи не хвилювалася так сильно через звичайну вечерю. Хоча... ця вечеря далеко не звичайна.

Знайомство з матір’ю Мирослава — це не просто формальність. Це чіткий сигнал. Ознака того, що я для нього — не тимчасова примха чи чергова інтрига. І це лякає. Мене вражає власна реакція. Я ж завжди була стриманою, розважливою, не дозволяла емоціям брати гору. Але сьогодні руки дрижать, а серце калатає так, ніби я йду не на вечерю, а на екзамен, від якого залежить усе моє життя.

Мені б заспокоїтись, налаштувати себе на позитив. Але нерви в мене не на місці і я думаю лишень про погане.

Беру телефон і набираю Анну. Не можу більше витримувати скажену паніку в своїх думках. Подруга відповідає майже одразу.

— Ну що, ти вже готова вразити світське товариство? — питає з ноткою веселощів у голосі.

— Якщо чесно… у мене паніка, — визнаю чесно, сідаю на край ліжка. — Я не можу нічого підібрати. Я не знаю, як поводитись. Не знаю, яка вона — мама Мирослава.

— Мати чоловіка, та ще й з грошима? О, вона точно буде складним босом, — Анна зітхає. — Покажи їй, яка ти є. Ти чесна, розумна, щира. І якщо вона цього не побачить — це її проблема, а не твоя.

— Та все одно страшно, — стиха кажу я. — Мені здається, якщо я не сподобаюсь їй, це поставить хрест на всьому. Мирослав... він надто поважає її думку. Впевнена, що вона авторитет для нього.

— Слухай, ти можеш відмовитися. Тебе силою туди ніхто не тягне. Чи ти все ж таки хочеш цього? — запитує Анна вже серйозно.

— Хочу, — відповідаю, навіть не задумуючись.

— Тоді вдих-видих, усмішку на обличчя і в бій. Давай я приїду, допоможу тобі з макіяжем і зачіскою. І ми разом підберемо сукню, яка змусить її замовкнути.

Я всміхаюся вперше за останні дві години. Анна завжди знає, як вчасно з’явитися і витягти мене з безодні самознищення.

Через півгодини вона приїжджає і ми разом перебираємо половину мого гардеробу. Я приміряю то одне, то інше, аж поки ми не зупиняємося на стриманій темно-синій сукні, яка облягає фігуру, але в той самий час не виглядає вульгарно. Волосся завите в м’які локони, а легкий макіяж підкреслює мою природну вроду. Дивлюсь на себе в дзеркало і не впізнаю. Зовсім інша людина, зовсім інакша жінка.