Розділ 13. Щирі зізнання

Мирослав

Сиджу в порожньому офісі, тиша навколо мене стає нестерпною. Погляд падає на двері, за якими щойно зникла Кіра. Я досі бачу її очі, наповнені болем, розчаруванням і зрадою. Цей погляд неможливо викинути з пам'яті. Як би я не намагався переконати себе, що зробив усе правильно, та всередині мене щось щемить.

Різко відкидаюся назад у кріслі й заплющую очі. Почуття провини й жалю душать мене, хоча я докладаю всіх зусиль, щоб виправдати свою жорстокість. Слова Олександра досі звучать у голові, але зараз я вже не певен, чи варто було їм довіряти. Вони здаються мені порожніми і позбавленими будь-якого сенсу.

Час минає повільно. Чим довше я залишаюся наодинці, тим більше сумніви огортають мене. Я не можу викинути з голови ту ніч, проведену з нею, ту ніжність й пристрасть, які давно не відчував з іншими жінками. 

Я зробив Кірі боляче. Дуже боляче, хоча вона на це не заслуговувала. Усе, що вона дала мені, було щирим, справжнім, безкорисливим. Я ж, сліпо слухаючи чужі поради, холодно відштовхнув її.

Підводжуся зі свого крісла й підходжу до вікна. Дивлюся на місто, яке розчиняється у вечірніх сутінках. Я помилився. Вперше за багато років я визнаю це. Ті емоції, які я відчуваю до Кіри, сильніші за будь-які логічні аргументи й розумні доводи, якими я намагався виправдати своє відсторонення від неї.

Виймаю телефон з кишені, але зупиняюсь. Не впевнений, що вона захоче мене слухати після всього, що я наговорив. Пізно вже щось виправляти. Кіра ненавидить мене. І це вже не виправиш. Ховаю телефон і повертаюся до роботи.

Наступні кілька днів я намагаюся втекти від думок про Кіру. Занурююсь у роботу з шаленою завзятістю, намагаюся заглушити власні почуття нескінченним потоком зустрічей і документів. Але це не приносить жодного полегшення. Вона знову й знову повертається у мої думки.

Мене бісить все навколо, настрій стає різким і запальним. Співробітники уникають мене, бояться попасти під гарячу руку. Напруга буквально висить в повітрі, але мені байдуже. Я став злим, роздратованим й суворим. За будь-яку дрібничку звільняю без роздумів. Олександр помічає зміни в мені. Після чергової наради він заходить до мене і задумливо дивиться в мій бік.

— Мирославе, тобі потрібно розвіятись, — каже він, уважно вивчаючи моє обличчя. — Ти поводишся так, ніби тебе переслідують привиди. Слухай, що було — те минуло, пора забути про ту дівчину.

Я піднімаю на нього погляд, а всередині піднімається гнів.

— Не кажи мені, що робити, Олександре, — холодно відповідаю я.

Він лише знизує плечима, не помічаючи моєї різкості. Я б міг звинувачувати його в усьому, що сталося. Але ж вина лежить вся на мені. Бо я дозволив собі засумніватися в Кірі і я прийняв рішення відштовхнути її від себе.

— Я просто пропоную відволіктися, — каже він спокійно. — Давай влаштуємо вечірку. Я знаю кілька місць, де можна добре розважитись, відпочити, забути про всі проблеми.

Я вагаюсь. Дивлюся на нього кілька секунд. 

— Добре, нехай буде вечірка. Але не думаю, що це щось змінить.

Олександр задоволено посміхається і киває.

— Повір мені, це саме те, що тобі потрібно. Трохи веселощів, трохи розваг, і ти забудеш про цю історію.

Я мовчу. Можливо, він має рацію, і мені вдасться хоча б на кілька годин втекти від нав’язливих думок про Кіру, які переслідують мене вдень і вночі.

У клубі, куди привіз мене Олександр, панує атмосфера безтурботності та розпусти. Гучна музика, напівтемрява, спалахи неонових вогнів. Стриптизерки танцюють на подіумі, десятки дівчат спокусливо посміхаються і рухаються з відвертою чутливістю, щоб привернути до себе увагу.

Та жодна з них не викликає у мене навіть найменшого інтересу.

Олександр сидить поруч. Спостерігає. Він явно задоволений своєю ідеєю. Впевнений, що саме тут я зможу забути про Кіру і повернутися до звичного способу життя, де стосунки не мають значення, де все — лишень розвага і бездумні задоволення.

— Ти що, не бачиш, які тут красуні? — запитує він з усмішкою, киваючи в бік двох дівчат, які підходять до нас і нахиляються низько, демонструючи свої спокусливі форми. — Забудь уже ту офіціантку. Вона того не варта.

Я стискаю зуби. Стримую гнів, що наростає в мені. Дивлюся на дівчат, але не відчуваю нічого, окрім розчарування і відрази.

Це більше не моє життя. Я не хочу бути частиною цієї атмосфери. Не хочу більше порожніх ночей і бездушних стосунків. Мені потрібна лише одна людина, і зараз її тут немає. Це розуміння остаточно перекреслює для мене будь-яке бажання залишатися на цій вечірці.

— Це не допомагає, — різко кажу. Олександр здивовано дивиться на мене. Наче я зрадив його очікування.

— Мирославе, перестань! Відпочинь і розслабся. Ти знову поводишся як закоханий школяр, — жартує він і починає сміятись.

Різко підводжуся, кидаю на нього погляд, сповнений зневаги й розчарування.

— Я більше не хочу жити таким життям. Мені тут не цікаво. І мені абсолютно байдуже, що ти про це думаєш.

Я не чекаю його відповіді. Просто йду геть, залишаючи позаду цей світ, у якому більше не хочу перебувати.

Олександр наздоганяє мене біля виходу з клубу й різко хапає за плече, змушуючи зупинитися. Обертаюся й бачу в його очах неприховане роздратування.

— Ти що робиш?! — кричить, щоб перекрити гучну музику клубу. — Ти поводишся, як слабак! Через якусь офіціантку, яка не варта твоєї уваги, ти готовий відмовитися від усього, що в тебе є?!

Його слова зачіпають мене за живе. Різко скидаю його руку зі свого плеча, дивлюся йому просто в очі. Киплю від гніву.

— Це моє життя, і я сам вирішую, як мені його жити. Ясно? Хто ти взагалі такий, щоб говорити, хто вартий моєї уваги, а хто ні?

Олександр не здається, нахиляється ближче й каже холодним, різким голосом:

— Я той, хто роками був поруч, хто будував цей бізнес разом з тобою, хто знає тебе краще, ніж ти сам. Ти дозволяєш якійсь дівчині маніпулювати тобою, і це огидно бачити!