Розділ 12. Різкі зміни

Кіра

Прокидаюся вранці від перших променів сонця. Вони пробиваються крізь тонкі штори. І перше, про що я думаю, це Мирослав. По всьому тілу розливається тепло, а на губах сама собою з’являється легка усмішка. Ніч з ним була неймовірною, пристрасною, ніжною і водночас такою справжньою. Серце досі завмирає при згадці про усе, що відбулося між нами.

Сідаю в ліжку, обіймаю подушку і тихо сміюсь сама до себе, не в змозі стримати радість. В грудях панує абсолютна ейфорія. Я щаслива! Ще ніколи в житті я не почувалася ось так. 

Мені здається, що наші стосунки перейшли на зовсім новий, серйозніший рівень. Мирослав показав мені, що я для нього не просто чергове захоплення, що його почуття справжні й глибокі. Я відчуваю, що тепер між нами є щось особливе, щось більше, ніж просто пристрасть.

Пізніше я зустрічаюся з Анною за ранковою кавою. Вона одразу помічає мій стан. Її погляд стає зацікавленим і подруга пильно роздивляється мене. Схоже, вона розуміє, що саме стало причиною мого піднесеного настрою.

— Щось ти аж сяєш сьогодні, — каже вона, злегка примруживши очі. — Це часом не пов’язано з одним відомим бізнесменом?

Не можу приховати усмішку і відводжу погляд, соромлячись власних емоцій. А ще більше соромлюся спогадів про ніч, яка досі горить яскраво в пам’яті.

— Можливо, — тихо відповідаю, відчуваючи, як щоки заливаються рум’янцем. — Я була з ним… провела з Мирославом ніч. І це було прекрасно. Він особливий, Анно.

Анна важко зітхає. Дивиться на мене з турботою, але водночас серйозно, як старша сестра, що хоче мене застерегти від майбутніх помилок.

— Кіро, будь обережна, — промовляє вона спокійно, але твердо. — Я розумію, що зараз ти відчуваєш щастя, але такі чоловіки, як Мирослав, легко змінюють свої рішення. Їм легко даються жінки, але вони не звикли затримуватися надовго. Ти не боїшся, що це може закінчитися боляче?

Її слова не зачіпають мене так, як раніше. Бо я відчуваю повну впевненість у своїх почуттях і в Мирославі, в його ставленні до мене. Тому лишень заперечно хитаю головою і всміхаюся. 

— Анно, ти просто його не знаєш. Я відчуваю, що все між нами по-справжньому, — переконую її спокійно і впевнено. — Мирослав ставиться до мене інакше, ніж до інших. Я знаю це.

Анна дивиться на мене з недовірою. Не знаю, про що вона думає. І не хочу чути ніяких настанов і моралей. Зараз я щаслива, і ніщо не зможе зруйнувати моєї впевненості.

— Я дуже сподіваюся, що ти маєш рацію, Кіро, — зрештою каже Анна і зітхає. — Просто будь обережною і не втрачай себе. Щоб потім ти не жалкувала про свою сліпу віру.

Я киваю їй у відповідь, пускаю повз вуха її застереження. Мене не бентежить якийсь там примарний біль чи розчарування. Мені хочеться вірити, що я знайшла людину, з якою все буде інакше. І поки моє серце говорить саме так, я йому віритиму.

Минає кілька днів, і відчуття ейфорії, яке ще недавно заповнювало мене повністю, поступово змінюється тривогою. Мирослав не телефонує, не пише, не приходить у клуб. Виникає враження, що його присутність у моєму житті була лише сном. Я намагаюся переконати себе, що він просто зайнятий роботою, але серце тривожиться і починає підказувати інше.

Кожної зміни я з хвилюванням оглядаю зал, шукаю його поглядом, але не знаходжу. Це викликає гірке розчарування і внутрішній неспокій, який зростає і стає дедалі сильнішим. 

Можливо, щось сталося? Можливо, в Мирослава проблеми?

Не витримую напруження і вирішую першою зробити крок. Нервово набираю його номер. Серце б’ється все частіше й частіше.

— Так, Кіро, слухаю, — Мирослав відповідає стримано і холодно, занадто формально.

Його голос звучить відсторонено, зовсім не так, як тієї ночі, коли ми були разом.

— Мирославе… Я просто хотіла дізнатися, як ти… — мій голос зривається, я намагаюсь звучати спокійно, але мої емоції видають мене.

— Все гаразд, — відповідає він сухо. — У мене зараз багато справ, давай поговоримо пізніше.

І кладе слухавку, залишаючи мене розгубленою й спустошеною.

Наступні кілька днів він ігнорує всі мої спроби зв’язатися з ним. Повідомлення залишаються прочитаними, але без відповіді, а телефонні дзвінки він просто скидає. Серце стискається від болю. Я постійно думаю про те, що зробила не так, чим могла його образити чи відштовхнути.

Анна помічає мій стан і намагається підтримати. Але мені не до неї. Єдине, що я хочу — це зрозуміти, чому Мирослав так різко змінився і що стало причиною цієї холодності.

Я починаю картати себе за те, що дозволила своїм почуттям взяти гору, що так необережно повірила в його щирість. Невже Анна мала рацію, а я була занадто наївною, сліпо вірячи, що для нього це щось більше, ніж просто розвага?

Ця думка боляче ранить. Та навіть попри це я все ще сподіваюся, що сталося якесь непорозуміння, що Мирослав змінить свою поведінку. 

Проте чим більше минає часу, тим сильніше наростає відчуття тривоги і гірке розчарування. Мені потрібно поговорити з ним особисто. Інакше я зійду з розуму від невизначеності. Лишень так я зможу зрозуміти, що ж насправді сталося між нами.

Наступного дня, після безсонної ночі, проведеної в сумнівах і тривозі, я вирішую покласти край мовчанці. Серце гучно калатає в грудях, коли я стою під кабінетом Мирослава. Збираю докупи всю свою рішучість, глибоко вдихаю, а потім рішуче стукаю. Не дочекавшись відповіді, різко відчиняю двері.

Мирослав сидить за столом, зосереджено переглядає якісь документи. Він піднімає голову й здивовано дивиться на мене. Мене не зустрічає радісна усмішка. Навпаки. В його погляді немає тепла — лише холодність і незадоволення.

— Кіро? Що ти тут робиш? — підіймає брови. Його голос звучить різко і з претензією. Така реакція боляче ранить мене.

— Я хочу поговорити, — кажу, старанно приховуючи тремтіння голосу. — Поясни мені, чому ти уникаєш мене? Мирославе, що відбувається?

Він відкладає папери й важко зітхає. Таке враження, що своєю появою я створила йому зайві незручності.