Розділ 11. Розум чи почуття?

Мирослав

Припарковую авто біля офісу й кидаю погляд на екран телефону, де відображається кілька пропущених дзвінків від Олександра. Щось підказує мені, що розмова з ним не буде приємною. Зітхаю, поправляю краватку, виходжу з автомобіля й прямую до будівлі.

Олександр уже чекає мене у конференц-залі. Він стоїть біля великого вікна, задумливо дивлячись на місто. Його постава видає внутрішнє напруження. Коли він повертається до мене, я одразу помічаю серйозний вираз його обличчя.

— Доброго ранку, Олександре, — кажу рівним голосом, підходжу ближче. Він коротко киває, але посмішки не демонструє.

— Мирославе, сідай, — пропонує він холодно, киває на стілець навпроти себе. Я сідаю, чекаючи на продовження, хоч уже й знаю, про що піде мова.

— Гаразд, не будемо ходити навколо, — Олександр схрещує руки на грудях і уважно дивиться мені в очі. — Ми повинні поговорити про ту дівчину, яку ти привів на вечірку. Про Кіру.

Зберігати нейтральний вираз обличчя, хоча всередині починає кипіти роздратування.

— А що саме тебе турбує? — питаю спокійно, з легким викликом у голосі.

Олександр повільно видихає.

— Ти розумієш, як це виглядало? Мирослав Данилович, серйозний бізнесмен, власник великої мережі готелів і нічних клубів, приходить на офіційний захід з дівчиною, яка працює офіціанткою в його ж клубі. Ти розумієш, які плітки тепер ходять серед наших партнерів?

В мені піднімається роздратування, але стримую себе.

— Я не звертаю уваги на плітки, Олександре. Мені не цікаво, що там думають інші.

— А мені цікаво, Мирославе! — різко перебиває мене Олександр, підвищуючи голос. — Ти не один керуєш цією компанією. Твій імідж безпосередньо впливає на репутацію нашого бізнесу. Ця дівчина — твоя помилка, ти це розумієш?

Стискаю руки в кулаки під столом.

— Я не вважаю це помилкою, — відповідаю холодно.

Олександр знову важко зітхає, дивиться на мене уважно й проникливо, ніби намагається дістатися до моїх справжніх думок.

— Послухай мене уважно, Мирославе. Я розумію, що ти доросла людина, але тобі слід бути обережним. Твоя репутація — це наша репутація. Дівчата такого типу можуть легко зруйнувати все, що ти будував роками. І я не збираюся спокійно дивитися, як якась офіціантка руйнує все, що ми створили.

Я мовчу. Починаю замислюватися над його словами. Можливо, він має рацію? Можливо, я справді занадто легковажно дозволив собі поринути у ці почуття?

Олександр кілька секунд мовчки дивиться на мене, а потім продовжує, вже різкіше і категоричніше:

— Скажи мені чесно: ти справді думаєш, що ця дівчина підходить тобі? Невже ти не бачиш різниці у ваших статусах? Вона — звичайна офіціантка з клубу. Ти — успішний бізнесмен, власник великої корпорації. Вона просто не твого рівня. І це бачать усі наші партнери. Чим ти думав, коли приводив її на вечірку? Невже ти не розумів, який це викличе резонанс?

— Мені байдуже на те, що думають інші. Я не вибираю жінок за їхнім статусом.

Олександр хитає головою, явно розчарований моєю впертістю.

— Зараз ти говориш емоціями, а не розумом, Мирославе. Подумай уважно. Ти справді думаєш, що її цікавиш саме ти? Я тебе знаю багато років, і повір мені, я чудово бачу, коли поряд з'являється чергова мисливиця за багатством. Її цікавлять не твої почуття, а твої гроші, твій статус, твоя влада.

— Вона не така, — відповідаю я, але мій голос звучить уже не так переконливо.

Олександр помічає мої сумніви й продовжує наполягати ще сильніше, ніби завдає фінального удару.

— Повір, таких, як вона, я бачив десятки. Вони всі однакові. Сьогодні вона з тобою, а завтра спробує використати тебе заради грошей, слави, вигоди. Ти сам розумієш, що зараз на кону репутація не тільки твоя, а й моя, усього нашого бізнесу. Невже ти дозволиш якійсь дівчині зруйнувати те, що ми так довго й важко створювали?

Його слова проникають глибоко, сіють у моїй голові сумніви й неприємні підозри. Всередині наростає холодність і думки проясняються.

— Я подумаю над цим, — зрештою кажу.

В мені вже немає тієї впевненості, що була ще кілька хвилин тому. Встаю й йду до себе. Залишаюсь наодинці у своєму кабінеті, похмуро дивлюся у вікно. Думки кружляють в моїй голові, не дають спокою. Не можу просто відмахнутися від них. Прокручую в пам’яті всі моменти, проведені з Кірою, кожне її слово, кожен погляд і жест, намагаюся знайти хоч якусь ознаку її нещирості.

Можливо, Кіра просто гарно зіграла свою роль? Згадую, як легко вона погодилась піти зі мною на вечерю, а потім і залишитися на ніч. Можливо, Олександр має рацію: вона просто використала шанс, який я сам їй надав?

Ця думка неприємна. Розчарування повільно починає витісняти почуття ніжності, які я ще недавно відчував поруч із нею. Мене дратує власна слабкість, те, що я дозволив комусь настільки близько наблизитися, не подумавши про наслідки.

Я повинен перевірити. Повинен дізнатися, що насправді керує Кірою: почуття чи банальний розрахунок.

Тому наступні кілька днів я навмисно не телефоную їй, не відповідаю на її повідомлення, ігнорую спроби зв’язатися зі мною. Це важче, ніж я очікував. Щоразу, коли бачу її ім’я на екрані телефону, я відчуваю неприємне стискання в грудях, але змушую себе не відповідати. Мені важливо побачити її реакцію, побачити, як вона поводитиметься, якщо я перестану проявляти ініціативу.

Я починаю поводитися з нею холодно і відсторонено, хоча всередині це рішення дається мені непросто. Вперше за багато років я дозволив собі почуття, але зараз повинен бути впевнений, що не помиляюсь. І якщо Кіра справді не та, за кого себе видає, мені краще дізнатися про це зараз, поки я ще маю шанс відступити.

Поки що я зберігатиму дистанцію і дивитимусь, чи здатна вона пройти цю перевірку. Якщо ні… Я сподіваюся, що мої сумніви помилкові, але якщо ні — принаймні, я вчасно зрозумію це.